Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Уже внизу, на виході з казарми, ми зіштовхнулися з Вандлик. Жінка-полковник із вицвілими очима. Я помітив її, тільки коли вона окликнула мене.
— Лейтенанте, що ви тут робите?
Мені здалося, полковник вклала у свій тон стільки підозрілості, скільки могла. «Параноїк, що працює за фахом» — так про неї говорили позаочі.
— Ми заходили до сусіда того хлопця, який улаштував сьогодні бійню, — я гарячково згадував слова Алекса, сподіваючись, що правильно запам’ятав прізвище. — Джойс. Він із біороти, ми частенько спілкувалися. Уранці, як ви знаєте, йому довелося застрелити сусіда по кімнаті… Нам хотілося якось підтримати хлопця. Але його немає вдома.
— Кімната зачинена? — Вандлик пронизувала мене своїми зіницями кольору вигорілих джинсів, і від цього погляду хотілося зізнатися в усьому.
— Так, полковнику. Ми стукали, але ніхто не відчинив.
Дуже хотілося, щоб Ірма теж підключилася до розмови, але вона мовчала.
— Ясна річ, — кивнула Вандлик. — Він якраз зараз свідчить. А ви кожного рядового біороти так добре знаєте?
Ірма нарешті заговорила, і її голос, на відміну від мого, звучав спокійно й упевнено:
— Він часто бував у рейдах, якими я керувала. Зібраний боєць із гострим розумом…
— Мені здається, капітане, я до вас не зверталася, — несподівано холодно увірвала її Вандлик. — Але дякую за інформацію. Вільні обоє!
Ірма витримала її крижаний погляд якщо не з викликом, то спокійно, не відводячи очей, демонстративно віддала честь, і ми поспішили вниз по сходах. А я все ще не вірив, що нас отак відпустять, і чекав, що офіцер контролю нас окликне… Через кілька кроків не витримав і озирнувся сам.
Вандлик дивилася просто на мене. Немов чекала, що обернуся саме я, а не Ірма. Спіймавши мій погляд, вона підняла руку як людина, яка згадала щось важливе.
— Лейтенанте… Зайдіть через годинку. Є розмова.
Того дня я пішов «на розмову» до Вандлик з налитими свинцем ногами і по вінця сповнений лихих передчуттів. Доріжка до входу в будівлю роти внутрішньої безпеки неначе спеціально була прокладена повз вольєри з собаками. Побачивши мене, вони заходилися валувати, хрипіти й кидатися на металеву загорожу так, ніби їх зазвичай годували людьми. До того ж — біологами. Усе це не додавало мені бадьорості.
«Чорні рукави», які товклися біля входу, розступилися, пропускаючи мене всередину. Мало хто заходив до них за власною волею. Я переступив поріг. Звичайні, саме напроти входу, двері з напівпрозорого пластику прикрашав лаконічний напис «ВАНДЛИК». Я постукав.
— Так!
Її й так невелика фігура здавалася зовсім дитячою у величезному кріслі і була майже невидима в тумані їдкого диму сигарет. Я мимоволі зморщив носа, побачивши сизу пелену, що переливалася в повітрі, як велика неповоротка хмара.
— Сідай, — коротко сказала вона.
Я сів. Дим трохи щипав очі. Якийсь час я вивчав носаки власних черевиків, тому що Вандлик мовчала. Потім нарешті почала:
— Це неофіційна розмова, Гілелю. Просто я довіряю тобі. А ти можеш мені допомогти.
— Звісно, полковнику, мем, — сказав я наголошено офіційно. — Що потрібно?
— Щодо цього хлопця… — Вандлик подивилася на екран свого планшета. — Капрала Окамури… Якого біса вам потрібно було в його кімнаті?
Вона запитала це просто й у лоб. Так ніби годину тому не ставила це ж запитання на сходах казарми.
— Я вже казав вам — ми заходили до його сусіда Джойса…
— Так-так… До надійного малого, який часто виїжджав з вами в рейди… — вона знову встромила носа в планшет. — Якщо бути точними, «надійний малий» їздив у рейд біоконтролю один раз. Два місяці тому.
І вона подивилася на мене з недоброю посмішкою.
— Не знаю, що у вас за дані, полковнику…
— Дані виїзду за межі табору. Їх ведуть мої хлопці з внутрішньої безпеки, — вона сказала це різко, а через сигарету вийшло ще й крізь зуби. — І, до речі, капітана Ірми Сальватьєрро, яка так цінує кмітливих хлопців, у тому рейді якраз не було! Тепер відповідай мені, Гілелю, — якого чорта вам треба було в кімнаті Окамури?!
Я намагався дивитися на свої черевики, щоб не перетнутися з нею поглядом.
— Мені нема чого додати… Хотіли підтримати Джойса й усе… А що стосується рейду, то це не мої слова. І неправильно буде, якщо я почну їх коментувати.
— І це добре, лейтенанте! — з армійським запалом і зовсім по-чоловічому гаркнула Вандлик. А потім знову звірилася з планшетом і продовжила вже спокійно. — Але тоді прокоментуй-но це… За неймовірним збігом, саме Окамура, а не його сусід, був із вами в рейді не далі, як позавчора. А сьогодні той самий Окамура перестріляв половину своєї роти. Чи це не збіг?