Йов. Фальшива вага

Жалюгідний і скоцюрблений, у кафтані, що вже аж відсвічував зелено, із червоним оксамитовим мішечком на руках увійшов Мендель Зинґер у вестибюль, розглядав електричне світло, білявого портьє, біле погруддя невідомого божества перед входом на сходи і чорного негра, який уже настрополився було відібрати в нього мішечок. Він увійшов у ліфт і побачив себе в дзеркалі поряд із сином, він заплющив очі, бо йому запаморочилося в голові. Він помер, він уже ширяє в небесах, і цьому нема кінця-краю. Син узяв його під руку, ліфт зупинився, Мендель по безгучному килиму пішов довгим коридором. Він розплющив очі, щойно опинившись у кімнаті. Своїм звичаєм насамперед підійшов до вікна. І вперше побачив американську ніч зблизька, небо, підсвічене багрянцем, палахкотливі, іскристі, крапельні, миготливі, червоні, сині, зелені, срібні, золоті літери, зображення і знаки. Він слухав галасливий спів Америки, дудніння автомобілів, сурмління, рев, дзеленчання, вереск, скрип, свист і завивання. Навпроти вікна, до якого прихилився Мендель, щоп'ять секунд з'являлося широке усміхнене лице якоїсь дівчини, що все складалося із розсипаних іскор і цяток, осяйні зуби на відкритих устах із суцільного кусня розтопленого срібла. Назустріч цьому обличчю плив рубіново-червоний, спінений кубок, сам перевертався, виливав свій уміст у цей розкритий рот і відпливав, щоби за мить з'явитися вже знову наповненим, рубіново-червоним і білосніжно спіненим. То була реклама якогось нового лимонаду. Мендель захоплювався нею як досконалим утіленням нічного щастя і золотого здоров'я. Він осміхнувся, кілька разів подивився, як з'являється і зникає зображення, а тоді знову обернувся до кімнати. Там стояло розстелене його біле ліжко. В кріслі-гойдалці колисався Менухим. «Сьогодні я не спатиму, — сказав Мендель. — Ти лягай, а я посиджу коло тебе. В кутку ти спав, у Цухнові, коло плити». — «Дуже добре пригадую день, — завів Менухим, зняв окуляри, і Мендель побачив голі синові очі, сумними і втомленими видались вони йому, — пригадую передполудне, сонце дуже ясне, кімната порожня. І ось підходиш ти, підносиш мене, я сиджу на столі, а ти дзеленькаєш ложечкою об склянку. То був чудовий дзенькіт, я хотів, та я хоч сьогодні міг би його скомпонувати і заграти. А тоді ти співаєш. А тоді починають бамкати дзвони, старі-престарі, як велетенські важеленні ложки вдаряють вони об величезні склянки». — «Далі, далі», — сказав Мендель. Він теж достеменно пригадує собі той день, коли Дебора пішла з дому готувати подорож до Каптурака. «Із ранніх літ це єдиний спогад! — сказав син. — А тоді вже надходять часи, коли Біллесів зять, скрипаль, грає. Щодня, здається, грає. Він перестає грати, але я і далі чую його, весь день, усю ніч». — «Далі, далі!» — благав Мендель тоном, яким він завжди спонукав учнів до науки.

«Далі довго нічого! А тоді одного дня я бачу велику червону і синю пожежу. Лягаю на підлогу. Повзу до дверей. Раптом мене хтось ніби підхоплює і виштовхує, я біжу. Я надворі, люди стоять на протилежному кінці завулка. “Вогонь!” — кричить щось із мене». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Далі нічого не пам'ятаю. Пізніше мені сказали, що я довго хворів і лежав непритомний. Після цього пригадую вже часи в Петербурзі, біла зала, білі койки, багато дітей у койках, грає фісгармонія чи орґан, і я голосно підспівую. А тоді лікар екіпажем везе мене додому. Якась висока білява жінка в блідо-синій сукні грає на фортеп'яні. Встає. Я підходжу до клавіш, вони лунають, коли я їх торкаюся. І раптом я граю пісні орґану і все, що вмію співати». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Не пригадую нічого, що обходило б мене більше, ніж оті кілька днів. Пригадую маму. Коло неї було тепло і м'яко, здається, вона мала дуже низький голос і дуже велике та кругле лице, як цілий світ». — «Далі, далі!» — сказав Мендель. «Міріям, Йону, Шемар'ю не пригадую. Про них я почув значно пізніше, вже від Біллесової доньки».

Мендель зітхнув. «Міріям», — повторив він. Вона стояла перед ним у золото-жовтій шалі, із синьо-чорним волоссям, спритна і легкостопа, юна газель. У неї були його очі. «Я був поганим батьком, — сказав Мендель, — і з тобою зле обходився, і з нею. А тепер її втрачено, жодна медицина їй не поможе». — «Ми підемо до неї, — сказав Менухим. — А я, батьку, хіба мене не вилікували?»