Йов. Фальшива вага
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Часопис «Критика»
- ISBN: 978-966-8978-44-9
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Йов. Фальшива вага». Краткое содержание книги:
«Так, — сказав Коссак, — моя». Здавалося, це питання йому неприємне. Він швидко зиркнув на Менделя Зинґера і спитав: «Ваша дружина померла?» Мендель кивнув. «І у вас, наскільки я знаю, є ще донька?» Замість Менделя відповів Сковронек: «На жаль, після материної смерти й загибелі брата Сема вона збожеволіла і потрапила до закладу». Незнайомець знов опустив голову. Мендель підвівся.
Він хотів запитати про Менухима, але йому забракло відваги. Бо ж відповідь він знав наперед. Він уявив себе на місці гостя і відповів сам собі: «Менухим давно вже як не живе. Він загинув страхітливою смертю». Він укарбував собі це речення, заздалегідь смакуючи всю його гіркоту, щоби тоді, коли воно й справді пролунає, залишитися незворушним. А оскільки відчував, що десь у глибині серця ще жевріє несмілива іскорка надії, спробував її вбити. «Якби Менухим був живий, — сказав він собі, — цей чужинець сказав би мені відразу, на початку. Ні, Менухим давно помер. І тепер я його спитаю, щоби вмерла нарешті й та дурна надія!» А, однак, не спитав. Він узяв собі перерву, а галаслива діяльність пані Сковронекової, що поралася в кухні з чайником, дала йому нагоду вийти з кімнати, щоби, за звичкою, помогти господині.
Проте сьогодні вона відіслала його назад до кімнати. У нього ж триста доларів і шляхетний родич. «Вам не випадає, містере Мендель, — сказала вона. — Не залишайте вашого гостя самого!» До того ж вона вже й сама впоралася. Із повними склянками чаю на широкій таці увійшла вона до кімнати, Мендель за нею. Чай парував. Сковронек теж відчував, що далі відтягувати із цим питанням не можна. Ліпше він сам запитає, хай Мендель, його приятель, до болю, якого завдасть йому відповідь, не додає ще й муки питання.
«У мого приятеля Менделя був іще бідолашний хворий син на ім'я Менухим. Що з ним сталося?»
І знову чужинець не відповів. Він длубався ложечкою в денці склянки, розтер цукор і, немов читаючи відповідь із чаю, подивився на світло-брунатну склянку і, не випускаючи ложечки з-поміж великого і вказівного пальців, легенько поводячи вузькою засмаглою рукою, нарешті сказав, несподівано голосно, наче раптом на щось наважившись:
«Менухим живий!»
Це лунає не як відповідь, це лунає як заклик. Відразу після цього з грудей Менделя Зинґера виривається сміх. Усі лякаються і витріщуються на старого. Мендель сидить, відкинувшись на опертя фотеля, труситься і регоче. Його спина так прогнулася, що не цілком торкається опертя. Між опертям і старечою Менделевою потилицею (білі волосинки закручуються над ветхим коміром кафтана) чимала відстань. Довга Менделева борода рвучко сіпається, мало не тріпоче, мов білий стяг, мало теж не регоче. Із Менделевих грудей хрипить і хихоче поперемінно. Всі лякаються, Сковронек ледь натужно підводиться з пухких подушок і, плутаючись у довгому білому халаті, обходить увесь стіл, підходить до Менделя, нахиляється і бере обидві його руки в свої. Тут Менделів регіт переходить у ридання, він схлипує, сльози струменять зі старечих напівприкритих очей у хащі бороди, губляться в буйному зарості, інші ж зависають — круглі та повні, як скляні кульки, — надовго у волоссі.
Нарешті Мендель угамувався. Він дивиться Коссаку просто в очі й повторює: «Менухим живий?»
Чужинець спокійно дивиться на Менделя і каже: «Менухим живий, здоровий, йому навіть добре ведеться!»
Мендель складає руки, підносить їх високо, як може, до плафона. Хоче встати. У нього відчуття, що він мусить тепер підвестися, випростатися, вирости, більшати й більшати, перерости будинок і торкнутися долонями неба. Йому не вдається розвести складені руки. Він дивиться на Сковронека, і давній друг знає, що спитати на місці Менделя.