Легенди Старокиївські

— Що ж? Може, боїшся мене? — під’южує героя Мелюзина.

— Не лякався Геракл лева немейського, ані гідри лер-нейської, ані залізнокрилих хижих птахів Стимфалід! Тож і таврійської дівчини не злякається. Проводь до батьків.

— Не маю їх! — втоплює Мелюзина погляд свій у погляд Гераклів,— Ні, не справно кажу я: матері не маю, бо вмерла. Не вмерти ж при народженні мойому не могла: Зевса-бо великого батьком називаю. Як бачиш: рівня я тобі, герою, дарма що пастушка. Бо на жінку героя народилась.

І, як чотири дні, пролетіли чотири роки подружжя Ме-люзини з Гераклом. Трьох синів за цей час придбали: Ага-тирсоса, Гелона й Скита.

Таж не стерпів далі у мирі-спокою відпочивати Геракл.

— Мушу у світ! Бо розмножиться там кривда-недоля, зло розпаношиться... Хто без Геракла їх приборкає? Людство від потвор увільнить? Бувай здорова, розрадонько-дружино, та синів добре ховай!

— Що ж вчиню з ними, як до розуму-віку доростуть, якщо ти до тої доби не повернеш? Маю при собі їх затримати чи до тебе — у світ, на борню зі злом послати?

Відіпнув Геракл злотокований пас, зі стіни лук тугий ізняв.

— Як стануть із хлопців мужі,— глянь: котрий так, як я, напинатиме лук,— натяг тятиву не рівнобіжно до грудей, але навскоси,— котрий так запинатиме пас мій злотокований,— запнув фібулу-клямру у формі золотої мисочки,— того володарем цієї країни вчини. Двох же інших — до світу пошли.

І залишилася самітня, з синами-недолітками Мелюзина. Хлопців розуму навчає, отари пасе, кобилиць доїть, шкіри чинбарить та більш за все те — чарами час свій заповнює. Де були які: чи то у повітрі, у вогні, воді чи у глибинах земних — всіма оволоділа. І силу зел та рослин знала, і на зорі наговори класти уміла. Навіть вітер степовий — й той Мелюзини-чарівниці слухався.

Коли ж мужнього віку сини чарівницині дійшли, лише наймолодший, Скит, лук Гераклів навскоси нап’яв, пасом злотокованим оперезався, фібулою-клямрою у подобі золотої мисочки його запнув. І в пам’ять предка свого, Геракловою сина Скита, скільки існував бойовний — по-бать-кові, по-матері — безмилосердний нарід Скитів, завжди навскоси тятиву лука натягав, коло ж паса носив золоту чи хоч золочену мисочку припнуту. Забулося-бо, що то — тільки фібула-клямра у подобі малої мисочки була.

Та тільки не послала Мелюзина двох старших синів до батька, у світ, з кривдою людською воювати.

— Покинув жінку Геракл, то покинуть й матір сини задля тієї чужої кривди-недолі... Що мені вона?..

І намовила Агатирсоса та Гелона братові Скитові у війні помогти.

— Свій, чей же, ближче, як теє невідоме людство!

А Скит задумав на Кіммерійську землю війною іти, бага-та-бо вона, й скарб золотий такий має, як жодний на світі.

Таж що кіммерійці — численні й сміливі, до помочі синам і сама Мелюзина стала.

На «смертну чверть», коли місяць убуває («щоб так і ворогів убувало!»), наварила Мелюзина зілля таємного. Довго степом й лісами ходила, доки зібрала «із баб». Але таки знайшла й бабу вузьку, й бабу космату, й бабу зелисту, й бабу безлисту, бабу тонкоколосу, й бабу косу приморську й підгорську, лісову й польову. І бабу смердячу, й бабу свинячу, ще й найлихішу зі всіх: бабоху пся помента16.

Подумала: ще й баб’ячого прокльону17 докинула.

Коли ж відвар прохолонув, змішала його з гадячим салом й, чарівні слова промовляючи, доти намащувалась ним, аж на велетенського полоза перетворилась.

І поплазувала Мелюзина-гад травою степовою, будяччям та крутаями головатими, щоб нишком підслухати:

— Про що кіммерійці радяться?

Кіммерійці ж, замість ради, до сварки-суперечки стали. Одні-бо:

— Відступимо? — казали,— Чи ж мало у світі землі? Нову країну собі знайдемо. Зі скитами ж — як воювати? Твердий це та жорстокий нарід. Не дурно ж сама назва їхня «скит» — «лукострілець» обозначав! Тікаймо, доки час!