Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна.
І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну, образ людський і іскру Божеську в собі має.
З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих пеліканів11, несить бабу-птицю полошила:
— Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! — Та й кличе рибок, мов господиня куряток: — Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі!
І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі на поверхні лишивши.
Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.
А в небі — орел дніпровий ширяє.
Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжи-чам водним, ні пеліканам незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!
І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком — мов стрілою — у небо мече.
А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо завмер. І раптом з ясного неба, світляною кулею-блискавкою, на землю паде. Іскрами фіаловими сипнув. Метнув полум’ям сліпучим високо. І зо-лотом-вогнем розлився.
Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась — мужа величного перед собою узріла.
З чола волосся — як мед темно-золотий — в кучерях на рамена спливає, з бородою кучерявою мішається. Очі — сонцями сяють. У руках — мов жмут гадів вогненних — блискавки тримає. У ніг — орел клекотом попереджає:
— Несмертельний це, що громами володіє!
І вклонилась Громовладному донька Бористенова:
— Перунові ясному — слава!
В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї — як вогонь крізь завісу, інше почуття спалахнуло гаряче, буйне, радісне... Вік би на Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..
Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в серці її у пуп’янок стулене. Як лотос рожевий12 у заводях рідних під водою дрімає, доки мі-сяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку не перетворить...
Хвилі дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бори-стену пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє, русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса промінням увінчаного виглядає. Аж очі скошує — дивується... Мати Мелянто, Земля-кормителька величну свою уроду у поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе.
А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:
— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї під Фойбоса-сина, що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали — звичаєм поетів — Фойбос. Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!
Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськи-ми луною прокотилось.
І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса та Колоксеї-са скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.
Що ж не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися,— завжди більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок — першостворених дітей Землі.
Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, матір’ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок... Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі дніпрові сипати... Забуті і лебеді, княжичі водні день по дню, рік по року, табунами степових торпанів летять-тікають. Людським звичаєм — людиною ставши,— зістарилась Ларта...
11
На Дніпрі було давніш сила лебедів і пеліканів.
12
Нібито за давніх часів в деяких місцях на Дніпрі росли рожеві лотоси, подібні до індських.
Так розповідає Сіліус італікус, історик-поет з І ст. по Хр.