Легенди Старокиївські

Таж так до праці своєї занурилась, що незчулась, як на колісниці — тій самій, що за неї мужа собі здобула,— сам Зевс із Гераклом перед нею спинились.

На плече Гераклове Громобійця сперся, гострим поглядом орліх очей на чарівницю дивиться.

Злякалась Мелюзина. Не гніву Зевсового, а того, що, вглядівши її в подобі полоза, зненавидить Геракл гадюку-чарівницю.

Швиденько наговірне слово сказала, але що зілля при собі не мала — тільки по пас зійшла з чарівниці гадяча шкіра. Далі ж —як Мелюзина не заклинала — луската шкіра тільки тісніш та дужче тіло чарівниці обпинала. Як приросла до нього.

Зевс же грізні брови сиві зсунув. Аж хмари димом почали куритись.

— Покинь чарування! — гуркотом грому прокотився голос Зевсів,— Звичаєм людським сама ти лихо утворила, долю приправила. Вмій же тепер прийняти її. Не щирим коханням — лукавством дружину собі ти здобула. За коней себе віддала! Слово, дане дружині, ти зломала, синів йому не послала. В бою ж синам —■ не як мати героям, а як полоз-гад чарами-хитрощами помагала. І нині у переможених скарб не з бою — як здобич — береш, а в нічній пітьмі — як злодійка крадеш... Ще ж, лукавству свойому допомагаючи, моє наймення, як зброю собі, брала, донькою моєю себе називала.

Бачить Мелюзина: програла всю гру. І в гніві-досаді — мовляв: нема чого вже більше втрачати! - проти самого Зевса стала:

— А хіба ж не все створене — діти твої, отче людей і богів?

— Так,— притакує, схиляючи сиву голову Громобійця,— Тільки ж, коли ти мене своїм батьком називала, не братерсь-ки ти себе до всього створеного рівняла. Але себе понад рештою л юдства вивищувала. Най же нині буде долею твоєю — і синів твоїх — те, що ти сама їм і собі вибрала: хліборобами будуть нащадки їхні — вказав на золотий плуг. Але ж ходитимуть самі в ярмі! Що ж «лукострільцем» ти наймолодшого свого назвала — борня й війна не переведуться на землі цій. Сама ж ти — напівжінкою-напівполозом гадом лишишся, най не змилиться ніхто у природі твоїй. Стерегтимеш скарби кіммерійські, якщо ти до них така ласа. Що ж ніжність жіночу й тепло ти зі серця свого вигнала й за вічну красу навіть щастя віддати хотіла — най тобі станеться по бажанню, невмируща красуне! Дружини й синів ти більше не побачиш. Коли ж холод зимовий впаде на землю з вітром-намороззю,— заглядатимеш з плачем-зітханням до людських осель, де ясним вогником світить кохання жіночого серця... Сльозами-дощем плакатимеш, Мелюзино, вітром ледовим зітхатимеш... доки не зрозумієш, що людське щастя тільки в любові...

— А що ж мій дружина — Геракл? — тільки й знайшла в собі слів Мелюзина.

— Не дружина тобі той, кому ти лукавством у життя втерлась! Вічну юність він матиме за дружину. Вічно молодим-бо лишається той, хто, про себе забуваючи, за ліпшу долю — іншим — без відпочинку бореться!

І хмари струсив зі свого плаща сивий Зевс. Завісою імли накрили вони землю.

З ясної ж лазурі, понад хмарами осяяна радісним сяйвом, до Геракла простягала руки Вічна Юність: вона мала обличчя доньки Амікуса — Пірени, що Любов вище за життя цінила...