Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
— Біля гаю, де папуги…
— Скільки їх?
— Не знаю… Сила-силенна… Ціла хмара!..
— Гналися за тобою?
— Ні.
— Не помітили тебе?
— Ні.
— Це добре!.. А які люди? Іспанці?
— Так, іспанці!
— Як ти пізнав, що то іспанці?
Вагура не міг відповісти, як пізнав, але запевняв, що іспанці.
Мені спала думка, що то, може, з острова Маргарита прибула карна експедиція іспанців проти нас. Миттю ми скочили до печери по зброю. Три наші рушниці були готові до стрільби. Вісім інших ми швидко зарядили і поставили біля стіни так, щоб були під рукою.
Потім з підзорною трубою в руках вилізли на гору, але навіть з самої вершини її не змогли помітити будь-якого сліду прибулих. Гай з папугами, що розкинувся приблизно за три милі, ховався за мисом, який утворювало тут вигнуте, мов лук, узбережжя острова.
— Треба глянути на них зблизька, — заявив я. — Підкрадьмося до них.
— Як добре, що у нас є рушниці! — зітхнув задоволено Арнак.
— І як добре, що ви навчилися стріляти!
До обіду було ще далеко, а день обіцяв бути важкий і сповнений невідомих пригод. Отже, ми приготували собі трохи харчів на дорогу, старанно оглянули рушниці; я, крім того, заткнув за пояс заряджений пістолет, а на додаток до вогнестрільної зброї ми взяли й луки: можливо, нам доведеться стріляти, не виказуючи себе звуком.
Спочатку я думав залишити Вагуру біля печери захищати її на випадок чужого нападу, але хлопцеві це не подобалось і він дуже засумував.
— Що з тобою? Не хочеш залишатися? — здивувався я.
— Краще піду з вами!
— Ти, може, боїшся бути сам? — запитав я роздратований.
В'їдливі мої слова боляче вдарили його.
— Я не боягуз, Яне! — гаряче заперечив. — Я не боягуз.
Шкода мені стало, що я так необережно торкнувся його честолюбства. Який же з нього був би захисник нашої садиби, коли б йому довелося боротися проти зграї ворогів? Сам він не витримав би, а разом з нами міг би принести користь.
— Добре, Вагура! Підеш з нами!
Зброю, яка залишалася, ми для певності сховали так, щоб ніхто її не знайшов.
Ми вирушили в розвідувальну експедицію, тобто не думали ні на кого нападати, в крайньому разі — захищатися зблизька, якщо на нас нападуть, отже, важкий і далекобійний мушкет мені був непотрібен. Замість нього я взяв легшу рушницю. Замінили ми також заряди. Вийняли кулі і зарядили рушниці нарізаним свинцем, щоб на випадок сутички одним пострілом поражати кількох напасників.
Усі мовчки вийшли з печери. З самого початку кожен з нас був обережний. Ішли один за одним — я перший, Вагура останній, — тримаючись краю чагарника. Часто зупинялися, прислухаючись до звуків, але, крім шуму близького моря і звичайних криків лісового птаства, нічого не чути було.
Обійшовши мис, ми побачили їх на відстані милі. Я підніс до ока підзорну трубу. Чимало прибулих лежали на приморському піску в тіні кокосових пальм і спали, немов звалені смертельною втомою. Інші сновигали поблизу, очевидно, шукаючи їжі, бо кілька з них вилізли на пальми і зривали плоди. Я налічив близько тридцяти чоловік, але в гущавині могло бути більше. Я звернув увагу на те, що на морі не було видно жодного судна, на якому вони могли сюди припливти, і тільки три човни лежали на березі.
Знизавши плечима, я подав Арнакові підзорну трубу:
— Осліп я, чи що? Придивись-но добре! Як вони сюди припливли?
Індієць уважно вдивлявся в далечінь. Коли опустив підзорну трубу, його обличчя виражало остовпіння.
— Не видно судна! — сказав. — Може, висадило їх на острові і попливло.
— Сумніваюсь! В такому разі у них було б не три човни, а щонайбільше один…
— Ти думаєш, Яне, що вони здалеку припливли на цих трьох човнах?
— А як же інакше? Човни невеликі. Мали бути дуже перевантажені, якщо в них умістилося стільки людей!
— Пхе, у них навіть парусів немає! На самих тільки веслах припливли. Але звідки?
— Просто з острова Маргарита…
— В такому разі це іспанці?
Все це здалося нам дивним і таємничим. Хто ж розумний вирушав би у відкрите море, в далеку, як-не-як, мандрівку з таким нікчемним спорядженням, у таких вутлих човнах? І до того ж у такій великій кількості? Щоправда, погода була сприятлива для гребців, але хай би спокійне досі море хоч трошки розхвилювалось — і катастрофа неминуча. Дивно легковажні ці чужі люди.
— А може, то індійці? — вставив Вагура.
Глянули ми ще раз через підзорну трубу. Ні, не схожі були на індійців. Щоправда, з такої віддалі ми не могли розглянути їх облич, але на них був — принаймні деякий — одяг; то сорочка, то штани — ознака того, що це не індійці: тубільці в цих краях не носили такого одягу. Зрештою і три човни були виразно європейського походження.