Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
Ми пробули на кораблі близько трьох годин. За останню годину дим, який ішов з середини корабля, збільшився, і це занепокоїло нас. Дихати ставало важко, очі застилало сльозами. Деякі місця на палубі були гарячі від вогню, який поширювався всередині.
Я хотів добути ще якісь знаряддя, але, крім сокири, нічого не знайшли. Тоді ми відпливли од корабля і спрямували навантажений пліт до острова. Погода була чудова, море спокійне, і ми щасливо добралися до берега.
Вночі червона заграва освітила небо над групою П'яти Скель. Вогонь продерся крізь палубу і знищував рештки бригантини.
Ми продовжували свою роботу там, де перервали її, почувши звуки морського бою: на кукурудзяному полі. Використавши весь запас зерна, який у нас лишився, ретельно засіяли родючу землю над річкою, хоч кожен з нас сподівався, що ми, перш ніж дозріє урожай, покинемо острів.
З лав і столів, які ми притягли з бригантини, розраховуючи зробити човен, нічого не вийшло. У нас не було необхідних знарядь — пилки, рубанка, молотка, цвяхів, а крім того, будівельний матеріал виявився непідхожий, дуже твердий, отже, мусили знову повернутись до попереднього плану з плотом. Кілька разів перебудовували його, перевіряючи в мандрівках по морю. В цій праці ми вже набули неабиякого досвіду.
Протягом цих тижнів ми не забували і вчитися стріляти. Мені хотілося вивчити хлопців так, щоб вони стали чудовими стрільцями. Ще давно, під час своєї неволі, вони досить нанюхалися пороху і звикли до гуркоту гармат, хоч ніколи не тримали в руках зброї. Тепер я швидко навчив їх заряджати рушницю, прикладати, цілитись, стріляти, а також і чистити зброю. Ми стріляли завжди в мішень, зроблену з двох поставлених одна за одною дощок від стола. Таким чином, ми не втрачали свинцю: його можна було видовбувати з дерева.
Випробувавши всі рушниці, ми відкинули дві, як непридатні, а з тих одинадцяти, що залишились, вибрали для себе три, які били найкраще: дві легкі рушниці для хлопців, мушкет для мене. З цією зброєю вирішили не розлучатись під час подорожі до індійського селища, завжди тримаючи її напоготові.
— Тепер бачите, навіщо ми забрали на острів усю зброю! — пояснив я товаришам. — Рушниці є різні. І добре мати їх стільки, щоб було з чого вибрати найкращі.
— А з рештою що зробимо? — запитав Арнак, з жалем дивлячись на вісім легких рушниць і мушкетів, які лежали покотом.
— Залишимо тут, в печері.
— От шкода! Гарні рушниці! Вони ж теж непогано б'ють!
— Нічого не вдієш. Занадто важкі, щоб тягнути їх із собою. І з одягу ми візьмемо лише найпотрібніше, а решту покинемо.
Юнакам так сподобалося стріляти в мішень, що вони з радістю стріляли б безперервно, але я швидко припинив цю забаву. Підрахував, що пороху і свинцю у нас залишилось на якихось триста зарядів. Як тільки індій ці набули такої вправності, що з десяти пострілів на сто кроків у ціль влучало дев'ять, я, щоб не витрачати марно цінного пороху, визнав науку закінченою. Ми зробили собі з заячих шкурок на дорогу по два мішечки — один для пороху, другий для куль, — і спорядження було готове.
Тепер уже ніщо не перешкоджало нам вирушити в морс. Період гроз минув, погода встановилася, знову настали жаркі дні, а готовий пліт чекав на річці. Але нам жаль було розлучатися з кукурудзяним полем. Рослини виросли чудово. Ще три-чотири тижні — зерна повністю дозріли б. Тому ми вирішили чекати і, тільки зібравши урожай, залишити острів. Так само, як і минулого року, ми знову мусили стерегти поле, щоб шкідники не пожерли дозріваючого урожаю. При цьому не один ласун-птах падав од наших стріл. Я вже чудово стріляв з лука, не гірше, ніж Арнак і Вагура.
Незвичайні і хвилюючі події, що на багато днів мали, порушити спокій Острова Робінзона, несподівано впали на наші голови в тихий сонячний день, коли на голубому небі не було ні хмаринки, а лагідний вітерець, повіваючи з моря, напував нас справжньою насолодою. Вранці того дня Вагура вирушив на північну сторону, щоб заглянути до гаю папуг — чи виводяться ще там птахи. Через три години він прибіг задиханий, очі його були сповнені жаху.
— Люди… Люди… — белькотів незрозуміло, не в силі перевести подих.
Мов божевільний, показував увесь час назад.
— Що, люди?! Які люди?
— Багато людей… Багато… Багато…
— На морі?
— Ні!.. Причалили!
— Далеко звідси?
Вагура поперхнувся, губи у нього тремтіли, мов у лихоманці. Тільки через хвилину зміг відповісти.