За золотом Нестора Махна

— Якраз ви обоє, голубки, нам і потрібні, — з іронією в голосі промовив Куриленко. — Якщо чесно в усьому признаєтесь, собі ж краще зробите.

— А в чому нам треба признаватися? — першим озвався Прохватило. — Ми нічого поганого не зробили.

— Де ви були позавчора ввечері? — суворо запитав Мулука.

— У корчмі, — продовжував за обох відбиватися Петро, — там ми цілий вечір просиділи, аж до закриття. Корчмар може підтвердити.

— А потім?

— Потім розійшлися по домівках. Бо ж випили надміру, тому мріяли лише про одне — якнайшвидше добратися до ліжка й завалитися спати.

— А коли ви востаннє бачилися з Буримою? — поставив чергове запитання Мулука.

— В обід того ж дня, — першим відповів Григорій Олексієнко. — Ми разом у тітки Кравченчихи дах перекривали. Після цього ми з Петром пішли у корчму, а Юхим — додому.

— І на скільки ви там погуляли? — вставив своє питання Куриленко.

— Та вже й не пам’ятаємо.

— А ось дехто з присутніх у корчмі запам’ятав, — продовжував міліціонер. — Ви пропили все, що мали, а потім намагалися розплатитися золотом.

Після цих слів у Григорія Олексієнка всередині ніби щось обірвалося, у грудях шалено закалатало серце, а в роті все пересохло, і язик став дерев’яним. Та він швидко отямився і, відчуваючи, що пауза занадто затяглася, став пояснювати:

— Я справді хотів віддати корчмарю золоту монету. Беріг її ще з війни, а тут мало не пропив. Але Петро мене стримав, і ми домовилися, що розплатимося за випивку іншим разом.

— На монету можна подивитися? — поцікавився Мулука.

— Чому б і ні, — Григорій дістав з кишені невелику торбину, розв’язав шнурок, вийняв звідти монету і подав чекістові. Мулука поклав її на долоню, а поряд — знайдену у Бурими. Вони були однаковісінькими.

— Це — твоя, а інша була у Бурими, — сказав Мулука. — Як це можна пояснити?

— Не знаю, — знизав плечима Олексієнко. — Він мені про свої збереження нічого не розповідав.

— Гаразд, — підсумував Мулука, зрозумівши, що зараз він від них нічого не доб’ється. — Поїдете з нами в Гуляй-Поле. Там в усьому розберемося.

До Гуляй-Поля добралися вже пізно ввечері. Тому затриманих залишили під вартою у райвідділі міліції. Допитувати їх вирішили наступного дня, ретельно продумавши всі питання і можливі версії. Але спочатку Мулука хотів поспілкуватися з Іваном Лепетченком. Всю дорогу йому не давала спокою думка про присутність Івана в день вбивства Бурими у Кінських Роздорах. Йому дуже хотілося пов’язати цей приїзд ад’ютанта Махна з убивством і щоб у кінцевому результаті вдалося вийти на сліди золота. Мулуці не терпілося розплутати цю загадкову справу і знайти заховане махновське золото. Він вже уявляв собі, як про його успіх будуть доповідати в Олександрівськ, потім у Катеринослав, Київ, Москву…

Вранці він наказав привести до нього Лепетченка. Іван, який встиг звикнути, що до його особи ГПУ і міліція проявляють підвищену увагу, черговому виклику не надав особливого значення. Та й питання, які спочатку ставив Мулука, були звичними: де бував останніми днями, що робив, з ким спілкувався? Але коли розмова зайшла про поїздку у Кінські Роздори, Мулука почав проявляти особливу затятливість.