За золотом Нестора Махна
- Автор: Скрипник Олександр Васильович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-88-6
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «За золотом Нестора Махна». Краткое содержание книги:
У другому розділі книги публікуються листи Махна і його бойових товаришів, спогади, свідчення та інші документальні матеріали, які проливають світло на пошуки золота, а також життя і діяльність махновців у еміграції.
— Послухай, Андрію, ти обмовився, нібито ви з Льовою щось про мене говорили, — пригадав Лепетченко.
— Та було діло, — трішки ніяковіючи, мовив Скомський, який уже пошкодував, що на початку зустрічі у нього вирвалася та фраза. — Це тоді як ми сиділи у в’язниці ГПУ. Якось несподівано нас почали розпитувати тільки про махновське золото. Я ж сам нічого не знаю — так їм відразу й сказав. А Льовка дещо розповів, щоправда, не про золото, а про місця переховування деяких документів і речей Махна. Що ж стосується цінностей, то він в основному посилався на тебе, нібито ти ховав. А перед нами потім виправдовувався — мовляв, Лепетченко зараз далеко за кордоном з батьком Махном, його не дістанеш, тому можна все звалювати на нього.
— От хитрий лис, — без відрази і злості в голосі вилаявся Іван і, зі свого боку, розповів Скомському про пошуки золота спільно з чекістами, про те, що Теппер служить в ГПУ, та про невдачу під час переходу кордону із Спектором, який теж був чекістом, але заради золота втікав з викопаними цінностями до Польщі. Звичайно ж, всіх своїх таємниць він не розкривав.
Через деякий час вони якось знову зустрілися на вулиці. Скомський по-змовницькому підморгнув і тихо промовив:
— Є розмова. Зайдемо до мене на сто грамів, а заодно й поговоримо.
— Що трапилося? — із занепокоєнням запитав Іван вже за столом.
— Поки що нічого не трапилося. Але після нашої з тобою першої розмови у мене все не виходить з голови золото. А оце став помічати, що Пантюха Каретников постійно возить із собою на бричці лопату. Вирішив я за ним якось простежити. Бачу, вечоріє, а він кудись збирається. Я за ним віддалік. Дивлюсь, виїхав за околицю і зупинився біля трьох верб над річкою. Ну, знаєш, де вирва. Озирнувся навкруги і почав копати. А я здалеку крадькома спостерігаю. Потім думаю: дай-но підійду й поцікавлюся, що він робить. Для годиться придумав легенду, нібито шукаю гуску, яка відбилася від табунця. Бачу, помітив мене і давай хутко загортати яму. Підходжу ближче, питаю про гуску і заодно цікавлюся, що він тут робить. Відповідає, що собака здох, і він його закопує.
— Може й справді собаку ховав, — сказав Лепетченко.
— В тому то й справа, що ні. Я ж навмисне потім біля його садиби пройшовся. Як гавкав його рудий пес, що із задраним у бублик хвостом, так і гавкає. А ще моя сусідка, Мотря, яка всі плітки знає, казала, що він давно скарби шукає, а може вже й знаходив. Я до чого веду: а що як спробувати ще раз з ним відверто поговорити. Тоді у вас із Спектором і часу було обмаль, і сам Каретников міг злякатися й не розповісти всього.
— Боюся, що нічого з цього не вийде, — відповів Лепетченко. — Пантелеймон не з тих, хто ділитиметься добром. Нічого він не скаже, навіть якщо і знайшов щось. Я ж добре пам’ятаю ту нашу нічну розмову з ним і його очі, як вони безперервно бігали.
— А що як спробувати по-іншому: запропонувати йому разом шукати золото. Адже він знає, що ти, як ад’ютант Махна, відповідав за надійність зберігання цінностей. Він обов’язково вчепиться за таку пропозицію. Всі ж бо знають, які в нього руки загребущі, і все йому мало. А там, дивись, і сам обмовиться про свої знахідки.
— Я бачу, що тобі перебування у в’язниці ГПУ пішло на користь, — пожартував Лепетченко. — Навчився стратегічно мислити.
— А ти думав! — у тон йому відповів Скомський. — Мене ще там умовляли залишитися в ГПУ експертом по закордону, але я відмовився. Для мене це дуже мілко.
Обидва дружно на прощання розсміялися. Кожен став шукати зручну нагоду, щоб поговорити з Каретниковим наодинці і не викликати в нього підозри. Незабаром Лепетченку, який підробляв швацтвом, знадобилося з’їздити в Юзівку по деяке знаряддя для свого ремесла. А він знав, що Каретников туди частенько їздить у торгових справах.
— Пантелеймоне, — зустрів він на вулиці Каретникова, — ти в суботу не збираєшся в Юзівку?
— А що?
— Та я хотів з тобою податися, якщо місце буде на твоїй бричці.
— Ну, то приходь раніше — поїдемо.
У дорозі вели розважливу бесіду, в основному про господарські, сімейні справи. Лише на зворотному шляху Іван поволі почав наближатися до давно наміченої теми.
— Гарні в тебе рисаки, — мовив він, — чи не найкращі в усьому Гуляй-Полі.
— А то ні? — гордо озвався Пантелеймон.
— Шкода, в мене немає коней. Та можна було б і з тобою одне вигідне діло зробити.
— Яке? — заблищали очі у Каретникова.
— Треба з’їздити на один хутір, але це далекувато, верст двадцять буде. Там ми дещо з Нестором Івановичем заховали до кращих часів.