За золотом Нестора Махна

— Здається, я починаю дещо розуміти, — загадково промовив Мулука. — Але краще про все поговоримо вже після похорону. А обшук тут, я вважаю, зайве робити.

Він відразу попрямував до дверей. Слідом за ним вийшов Куриленко.

— Поки вони будуть на цвинтарі, а потім ще поминальний обід, — звернувся чекіст до свого міліцейського колеги, — постарайся дізнатися, хто був з Буримою того дня. І взагалі, поцікався, кого з чужих бачили в селі. Це дуже важливо. А я сходжу на цвинтар разом з усіма. Може там щось надибаю.

Після поминок Куриленко відкликав уповноваженого ГПУ до тину і повідомив:

— Є цікаві новини. Позавчора, у день вбивства, в селі бачили Івана Лепетченка. — А ще дуже важливу інформацію я отримав від корчмаря. Того дня ввечері в корчмі допізна засиділись Григорій Олексієнко і Петро Прохватило. Коли вони вже допилися до чортиків, а платити було нічим, Олексієнко хотів дати корчмарю золоту монету. Але товариш його зупинив і сховав її в кишеню, сказавши, що борг повернуть пізніше.

— Послухай, Миколо, — Мулука від хвилювання потирав руки, — я все більше схиляюся до однієї версії. А що як Бурима десь відкопав махновські цінності? Я думаю, для тебе не таємниця, що у нас на Гуляйпіллі є чимало таких схованок. Дізнавшись про знахідку, сюди приїхав Лепетченко, щоб усе вилучити. Але Бурима не захотів так легко розставатися із здобиччю, за що й поплатився життям. А золота монета випадково зосталася у нього в кишені.

Цього разу Куриленко не став іронізувати, бо й сам почав схилятися до думки, що тут не все так просто, як йому спочатку уявлялося. «Схоже, в разі успіху, знову всі лаври дістануться ГПУ, — безрадісно думав він. — Але треба й самому покрутитися. Можливо, й мені перепаде якась відзнака».

— Тоді звідки взялися монети у Олексієнка і Прохватила? — запитав він.

— Оце нам і треба зараз з’ясувати, — розпорядився Мулука. — Ходімо, пошукаємо їх.

У цей час обидва колишніх махновці сиділи на виструганій з колоди лаві під крислатим горіхом на подвір’ї у Олексієнка і жваво обговорювали останні події.

— Невже ти нічого не пам’ятаєш? — уже вкотре запитував Григорій Олексієнко. — Ти ж між нами завжди бував найтверезішим.

— Хоч убий, не пам’ятаю, — щосили напружував пам’ять Петро Прохватило, аж зморшки вкривали вузький лоб. — Як у тітки Марії Кравченчихи утрьох могорич пили, пам’ятаю. Потім Юхим Бурима пішов додому, а ми з тобою почвалали до корчми добавляти. Після закриття я запропонував ще навідатися до Юхима, щоб упевнитись, що у Кравченчихи самогон таки добріший, ніж у нього. Ми ще з ним тоді за обідом об заклад побилися про це, а він все не погоджувався. Пригадую, що Юхим виставив пляшку первака, ми випили по склянці, а далі — як у тумані.

— І я нічого не пам’ятаю, — безнадійно похитав головою Григорій. — Прокинувся уже вранці удома. Голова тріщала, всього нудило. До обіду ледве оклигав. А потім почув, що Юхима знайшли мертвим з ножем у грудях.