Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

*

Серед усіх історій, які юрмляться, ніяк не в змозі повиплутуватися, біля коренів весни, є одна, що вже давно перейшла у власність ночі й назавжди осіла на дні небосхилу, — вічний акомпанемент і тло зоряних теренів. Через кожну весняну ніч, хоч би що в ній діялося, ця історія проходить понад могутнім скрекотом жаб і безконечним обертанням млинів. Той муж іде під зоряним мливом[135], що сиплеться з жорен ночі, великими кроками йде по небу, притуляючи до складок плаща дитинку, вічно в дорозі, в ненастанних мандрах крізь безмежні простори ночі. О великий жалю самотності, о незмірне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У цій історії час уже нічого не змінює. У кожний свій момент вона саме проходить зоряні обрії, саме минає нас великими кроками, й так буде завжди, знову і знову, позаяк одного разу вибита з рейок часу, вона стала бездонною, позбавленою ґрунту, не вичерпуваною жодним повторенням. Той муж іде й тулить дитя до рамен — ми свідомо повторюємо цей приспів, це печальне гасло ночі, щоб виразити всю переривисту тяглість його ходи, часом захованої за плутаниною зірок, часом цілком невидимої через довгі німі інтервали, з яких повіває вічністю. Далекі світи підходять зовсім близько — жахливо яскраві, вони пересилають крізь вічність різкі сигнали в німих невимовних звітах — а він іде й без кінця втихомирює дівчинку, монотонно і безнадійно, безсилий проти того шепоту, тих жахливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке складаються вуста тиші, коли ніхто її не слухає…