Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
- ISBN: 978-617-585-034-3
- Переводчик: Юрий Игоревич Андрухович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича». Краткое содержание книги:
Коли корені дерев захочуть говорити, коли під дерном назбирається безліч минулого, давніх оповідей, прастарих історій, коли під коренями нагромадиться надто багато задиханих шепотів, неартикульованої мішанини і тої задушливої темності, що передує кожному слову, — тоді кора дерев чорніє й, порепана, розпадається на грубі клапті, на великі шматки, й серцевина відкривається темними порами, як ведмеже хутро. Зануришся лицем у це пухнасте хутро присмерку — і на мить робиться зовсім темно, глухо та, ніби під віком труни, задушливо. Тоді треба впитись очима, наче п’явками, у найчорнішу темряву і, завдавши їм легкого насильства, протиснути їх через непроникне, пропхати наскрізь через глуху товщу — й от раптом ми вже біля мети, на другому боці речей, ми вже в надрах, у Підземеллі. І бачимо…
Тут зовсім не темно, як можна було очікувати. Навпаки — усе просто пульсує світлом. Це, звичайно, внутрішнє світло коренів, облудна фосфоресценція, мляві прожилки ореолу, що ними підмурована пітьма, мандрівне переблимування субстанцій. Адже так само й коли ми спимо, відрізані від світу, загублені у глибокому самозануренні, у зворотній мандрівці до себе, — ми так само бачимо, виразно бачимо під заплющеними повіками, бо ж і тоді думки запалюються в нас від внутрішньої скіпки і примарно жевріють уздовж ґнотів, займаючись від вузлика до вузлика. Так і здійснюється в нас відступ на всій лінії, задкування углиб, повернення до коренів. Так ми розгалужуємось у глибинах анамнезом[127], здригаючись від підземного трепету, що опановує нами, потаємно маримо на всій маячливій поверхні. Бо тільки нагорі, у світлі — це варто сказати раз і назавше — ми є тремтливо артикульована в’язанка мелодій, світлистий жайвориний вершок, у глибині ж ми знову розсипаємося на чорне мугикання, белькотіння, безмір незавершених історій.
Аж тепер ми бачимо, на чому ця весна зростає, чому вона така невимовно сумна й обтяжена знанням. Ех, не повірилося б, якби на власні очі не побачилось. Ось вони, лабіринти нутра, склади і сховища речей, ось іще теплі могили, порохно і мерва. Прадавні історії. Сім шарів, як у давній Трої[128], коридори, комори, скарбниці. Скільки золотих масок, одна коло одної, сплюснуті усмішки, вижерті обличчя, мумії, порожні лялечки… Тут оті колумбарії, ті шухляди для вмерлих, у яких лежать вони засохлі, чорні, мов корені, й чекають на свій час. Тут оті галантереї, де вони стоять на продаж у слізниках[129], тиглях і слоїках. Роками стовбичать вони у своїх шафах, довгими і врочистими лавами, хоч ніхто їх не купує. Може, вони вже ожили у комірках своїх гнізд, уже цілком оздоровлені, чисті, мов кадило, й духмяні — щебетливі медикаменти, пробуджені нетерплячі ліки, бальзами й ранкові мазі, що зважують власний смак на кінчику язика. Ці замуровані голубники повні дзьобиків, які щойно проклюнулись, і найпершого, несміливого ще світлистого цвіріньчання. Як же ранково робиться знагла в цих пустих і довгих рядах, де померлі пробуджуються всі поспіль, доглибно відпочивши, — до зовсім нового світанку!..
*
Але кінець іще не тут, зійдімо глибше. Тільки не боятися. Прошу подати руку, ще крок — і ми вже біля коренів, тож відразу стає гіллясто, тьмяно і коренево, як у дрімучому лісі. Пахне порохном і дерном, корені пересуваються в темряві, плутаються, підводяться, соки натхненно вливаються в них, ніби усмоктані помпою. Ми на другому боці, на звороті речей, у пітьмі, наметаній плутаною фосфоресценцією. Які кружляння, рух і тиснява! Яке кишіння, місиво, народи і покоління, тисячоразово розмножені іліади та біблії! Які мандри, який рейвах, зойк історії, яка плутанина! Далі ця дорога не поведе. Ми на самому дні, коло темних підмурівків, у Матерів[130]. Тут оті нескінченні безодні, безнадійні оссіанські[131] простори, тут усі оплакані нібелунґи[132]. Тут оті великі інкубатори історії, фабрики її фабул, повиті фіміамом курильні сюжетів і казок. Тепер нарешті починаєш розуміти цей величний і сумний механізм весни. Ага — вона росте на історіях! Скільки подій, оповідань, скільки доль! Усе, що ми коли-небудь читали, всі історії, що їх ми чули, як і всі ті, що вчуваються нам із часів дитинства — ніколи не розчуті, — тут, бо де ж іще їхні дім та вітчизна? Звідки письменники брали б концепції, звідки черпали б відвагу для вигадування, якби не відчували за собою цих ресурсів, цих капіталів, цих розрахунків сторицею, що ними аж вібрує Підземелля? Яке сплетіння шепотів, який затаєний гомін землі! У твоєму вусі пульсує невичерпна переконливість. Ідеш із приплющеними очима в цьому теплі шепотінь, усмішок і пропозицій, без кінця затримуваний, тисячу разів наштрикуваний на запитання, немов мільйонами солодких комариних хобітків. Вони хотіли б, аби ти узяв від них щось, що-небудь, хоч би дрібку цих безтілесних і вишептаних історій, аби прийняв їх у своє молоде життя, у свою кров, і зберіг, і жив з ними далі. Бо що таке весна, як не воскресіння історій? Тільки вона жива серед усіх безтілесних, тільки вона справжня, холодна і позбавлена знань. О, як тягне всіх цих примар до її молодої зеленої крові, до рослинного незнання, всіх цих фантомів, личин, фарфареликів[133]! А вона бере їх у свій сон, беззахисна й наївна, і з ними спить, і непритомна прокидається на світанку, й не пам’ятає нічого. Тому вона аж так обтяжена всією сумою забутого й така сумна. Бо мусить же сама-одна жити за стільки життів, за стількох відкинутих і знедолених бути гарною… А в неї для цього тільки бездонний запах черемхи, що плине єдиним, вічним, нескінченним потоком, який помістив у собі все… Бо що таке забути? На давніх історіях протягом ночі виросла нова зелень, м’який зелений наліт, світле й густе брунькування сипонуло з усіх щілин рівномірною щетинкою, ніби хлоп’ячий заріст наступного після стрижки ранку. Як зеленіє весна забуттям, як оті старі дерева віднаходять солодке й наївне невідання, як вони будяться гілками, що не обтяжені пам’яттю, корені тримають зануреними у старих історіях! Та зелень буде ще раз читати їх як новеньких — по складах і спочатку, й від неї, від зелені, замолодіють історії й почнуться ще раз, наче ніколи ще не відбувалися.
127
А н а м н е з (з гр.) — у філософському значенні згідно з Платоном: пригадування собі того, що було пізнане колись в ідеальному світі; тут радше в юнґівському сенсі — пригадування собі того, що лежить у підсвідомості, звертання до сфери архетипів.
128
Унаслідок розкопок античної Т р о ї було відкрито рештки не одного, а кількох поселень, що одне над одним будувалися на тому ж місці.
129
С л і з н и к (насправді — слізниця) — у давні часи посудина, призначена для символічного поховання сліз, пролитих на чиємусь похороні.
130
М а т е р і — за Плутархом («Життя Марцелла», розд. XX), богині, вшановувані у стародавньому місті Енґіум на Сицилії. Цим мотивом скористався Ґете у другій частині (Дія Перша) «Фауста», і швидше за все саме звідти запозичив його Шульц:
М е ф і с т о ф е л ь:
Одкрию я велику таїну: Без простору й часу, у самотині Царюють десь од правіку богині; Про них я говорити зарікавсь. То Матері! […] Богині ті недовідомі вам, І навіть майже незнайомі нам; Глибини, де вони живуть, — незглибні.(Фауст: Трагедія. Переклад Миколи Лукаша // Ґете Й. В. Твори. — Київ: Молодь, 1969. — с. 279—280).
131
О с с і а н — кельтський бард — постать, вигадана шотландським поетом Джеймсом Макферсоном у XVIII ст.; тут, напевно, йдеться про сентиментально-романтичний таємничий антураж, пов'язаний із цією постаттю.
132
Н і б е л у н ґ и — постаті, що походять із героїчного германського епосу, створеного ймовірно на початку XIII століття.
133
Ф а р ф а р е л и к и — вислів із нез'ясованим значенням; найближчий до італійських понять «farfarello» — чортик, бісик або «farfallo» — пітьма.