Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Гайдамаки вклонились низенько Дорошеві та й пішли собі, облизня піймавши.
Дорош жив на світі більш як сто літ; помер саме у той рік, як скінчили лінію, що копали за Берекою. За кілька днів до його смерті прийшов з Самарсько-Миколаївського манастиря ігумен, висповідав, запричастив старого і, як віддав він Богові душу, поховав його. Так отой ігумен от що розказував:
– Сиджу я, – каже, – у своїй келії і читаю Святе Писаніє, коли так ненароком зирк – аж стоїть передо мною Дорош, як живісінький. Тільки що хотів я скрикнуть: «Здоров був, Дороше!», а він каже: «Поспішай до мене, я вмираю!» та й щез. От я, – каже, – помолившись Богу, зараз-таки й рушив.
Після його смерті ніхто не знає, куди поділась його худоба, тільки й бачив я його Псалтир, що доставсь старому панові. Частенько доводилось мені і в руках держати той Псалтир. На першому листу було написано: «1652 р., марта 10 послав мені Бог сина Дорохея». Себто його, Дороша, а записав, виходить, його батько. Відкіля прийшов старий, і в коші не знали; може, він і шляхетського роду, бо дуже письменний був і вірші компонував. Покійник, старий пан, пошли йому Господи царство небесне, читає було нам ці вірші та й каже:
– Велика була душа у сього чоловіка: разом хотіла жить на небі і на землі!
Розказують ще, що як Дорош умирав, то закляв ліс у лимані і заборонив, щоб ніхто не рубав там дерева.
– Хто, – додав, – не послухає, то я мертвий устану і його лозиною протурю!..
Спасибі-таки старому, що заборонив у лимані рубати ліс: весело й глянуть, як воно порозросталось! Деколи підеш погулять, то аж дух радується: кругом острова верболіз, неначе огорожа стоїть, а там починаються вже товсті та високі дерева, що оточують зелену поляну, де стояла Дорошева пасіка; тут недалечко і криничка, відкіля він воду брав. Так гарно: чорногузи несуться по високих вербах, бугаї гудуть у болоті, пташечки щебечуть, особливо соловейки – там їх сила: кругом, бачите, вода, так не закрадеться туди кішка, і ловить не велено, так ніхто їх і не полохає.
Однак як старий не заклинав не рубати у лимані дерева, а знайшовся такий сміливий дурень, що хотів був зрубать, та трохи і сам там не загинув. Ось як воно було. Жив у нас при київському заводі ляшок пан Бужинський. Такий з його і пан, як за копійку пістоль; та вже, бачите, у них все пани: і лакей пан, і кухар пан, пан пана і батогами чухрає. Об’їжджав він під верх коней і був такий сміливий, що нічогісінько на світі не боявсь. Раз на Зелені свята зійшлись наші парубки у шинок погулять; от і він пристав до них у кумпанію. Балакали-балакали та й стали розказувать про відьом, про вовкулаків, як мертві устають уночі та лякають живих людей. Ляшок слухав-слухав та й каже:
– Брехня сьому; нема на світі ні тих відьом, ні вовкулаків і на мертвих нічого нарікать, бо й вони тихенько собі лежать у землі… Я, – каже, – нічого не боюся і нічому не вірю!..
А один з парубків і каже йому:
– Коли ти нічого не боїшся, так піди у лиман у глупу ніч і зрубай там дерево.
– А що ж, – каже ляшок, – піду та й зрубаю; ніхто мені не заборонить.
Заспорили і об заклад на карбованця побились. Так саме, як вони спорились, увійшов у шинок гуменний Оверко. Почувши, що ляшок наміряється йти у лиман зрубать дерево, і пита його:
– А хіба ти не знаєш, що покійник Дорош закляв і заборонив рубати дерева у лимані?
– Знаю, – одказує ляшок, – та він мені не указ; я його і живого не злякався б, не то що мертвого!
– А як він тебе звідтіля, – каже Оверко, – протурить лозиною?
– Не бійсь, – каже, – я шляхтич; нехай він туря лозиною вас, дурних хлопів!
– Ну, гляди ж, пане Бужинський, щоб не досталось і твоїй шляхетській спині та щоб і не довелось тікать до лясу у болото! Якби можна було його рубати, – каже, – то досі б до кореня його вирубали.
Та, це кажучи, і пішов собі додому; а його хата була недалечко од лиману, тутечки біля току. Опівночі, так, як закукурікали півні, пан Бужинський узяв сокиру і пішов собі у лиман. Ніч була дуже темна – ні зірочки; небо замазалось хмарами, неначе налагодилось на дощ. Провели хлопці ляшка аж за панський будинок, бо дорога у лиман тоді йшла поза кривим плесом, там і місток був. Провівши ляшка, парубки вернулись у шинок і стали його дожидаться. Ждуть та ждуть, – не йде, а вже б пора й вернуться: стало і на світ займаться, а його, іродового сина, нема та й нема.
– Оце пеня! – кажуть хлопці. – Щоб чого не сталося з ляшком? Тоді буде і нам халепа!
– А що будемо робить? – питає один одного.
– Ходімо, – кажуть декотрі, – виручать гаспидського чванька. – Таке, бачите, прізвище ляшкові дали.