Гробниця

Леоні й Анатоль терпляче чекали, поки служниця видобувала з кишені свого фартуха великий мідний ключ. Гучно брязнувши, замок відкрився, і Маріета штовхнула праву половинку брами. Та зі скреготом, тремтінням та вищанням розчинилася. Коли вони ввійшли, служниця знову пхнула половинку брами назад, і знову та завищала, затремтіла й із грюкотом зачинилася.

Леоні стало якось моторошно. Вона була водночас і збуджена, і трохи перелякана. Ідучи за Анатолем вузькими зеленими стежинами, якими явно майже ніхто не ходив, вона почувалася героїнею власноруч написаного пригодницького роману. Невдовзі перед ними показалися високі самшитові кущі з проходом у формі арки. Однак замість пройти крізь неї, Маріета повела їх навпростець, аж поки вони не опинилися перед високою під’їзною алеєю. Вона була мощена гравієм і добре впорядкована, без слідів моху та бур’яну. Обабіч неї росли їстівні каштани з гілками, всипаними плодами.

Нарешті Леоні побачила сам будинок.

— Ой! — вигукнула вона від захвату.

Будинок виглядав розкішно. Величний, але пропорційний, він був удало розташований таким чином, щоб отримувати максимум сонячного світла й тих прекрасних краєвидів долини, що відкривалися з його південної та західної сторін. Він мав три поверхи, злегка похилий дах і ряди затулених віконницями вікон, які елегантно вирізнялися на тлі чепурних побілених мурів. Кожне вікно другого поверху виходило на кам’яний балкон із гнутими залізними балюстрадами. Усю будівлю оповивав полум’яно-червоний та зелений плющ, чиє листя виблискувало як відполіроване.

Коли вони підійшли ближче, Леоні помітила виступ, що тягнувся вздовж верхнього краю горішнього поверху, а за ним — вісім круглих мансардних вікон.

Може, колись матуся виглядала з одного з них?

До масивних парадних дверей із мідним сигнальним молоточком вели широченні напівкруглі кам’яні сходи. Вони ховалися під портиком із радіального каменю, по обидва боки якого стояли чималенькі діжі з декоративними вишнями. Піднявшись сходами, Леоні пішла слідом за Анатолем та служницею до великого й елегантного вестибюля. Його підлога скидалася на шахівницю з червоних та чорних кахлів, а на стінах були вишукані шпалери з жовто-зеленими квітами, що створювали враження світла й простору. Посеред вестибюля стояв стіл із червоного дерева, а на ньому велика скляна ваза, повна білих троянд. Начищена до блиску дерев’яна поверхня столу посилювала атмосферу затишку й теплоти.

На стінах висіли портрети чоловіків із бакенбардами у військовому однострої та жінок у спідницях із криноліном. Був там також набір імлистих пейзажів та класичних пасторальних сюжетів.

У глибині вестибюля Леоні помітила парадні сходи, а ліворуч — мініатюрне фортепіано з тоненьким шаром пилу на опущеній кришці.