Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Спасибі за відвертість. Тоді скажу: найголовніший доказ того, що батька вже немає - це поведінка людей з відомої установи на три літери. Мене сам Федорчук запрошував, вибачався, співчував, обіцяв докласти всіх зусиль, от тільки в очі не дивився. Залишки совісті, видати, десь там, на дні про себе нагадували. Я переконаний, що батько і дядько Кирило, його напарник, загинули на робочих місцях. А вся ця баєчка: “Зникли по дорозі до депо” - то виключно аби власні голови зберегти. Тут он стрілочника на “Київ-товарна” придушить - і то скільки крику! Але все це, інспекторе, виключно припущення та інтуїція. Ну, може передчуття, як у колишнього, але все ж таки літуна.
- У нас з вами, майоре, ситуація однакова. Бо крім передчуття та інтуїції у мене є ще кілька фактів, які купи не туляться. А вийти з ними на люди - означає опинитися, в кращому разі, в Кирилівці. Із довічним діагнозом. А то й на Берківцях.
- Що ж, тоді давайте поміркуємо разом. Мій батько, визнаю, був відомою в Києві людиною. Але ж не членом Політбюро і навіть не членом ЦК. І що відбувається після того, як він зникає? Мене із далекосхідної льотної військової частини переводять не більше, не менше - в загін підготовки космонавтів. Потім, щоправда, на парашутних тренуваннях одержую травму. Одна операція, друга… відлітався. Таких же, як я, з цього самого загону в аналогічних ситуаціях прилаштовували до військкоматів і то не в столицях. Та й край! А мене - до Києва, додому. В елітне військове училище. І мені, практику без вченого ступеня, дають виконуючого обов’язки доцента. І два аспіранти кандидатську пишуть, аж іскри летять - теж для товариша майора. Іще не встиг чемодани розпакувати - будь ласка, ордер на квартиру в довоєнному будинку через дорогу від служби! Капітально відремонтовану. А у нас полковники на маминій кухні конспекти пишуть… вибачайте, щось я завівся.
- Нічого, нічого. Ми ж і без свідків, і без магнітофонів. Продовжуйте.
- Я ж не ідіот, хоча й бабахнуло тоді об землю мене добряче. Я ж свою висоту знаю. Це вони переді мною свої гріхи за батька замолюють. Аби я, не дай Боже, не почав по-справжньому правди шукати. Моїй мамі он щороку пропонують заяву до суду написати, мовляв, тоді персональну пенсію одержить, як вдова делегата з’їздів. А мама у відповідь: “Покажіть мені його мертвим, тоді напишу”. Ну, а я вже за нею, мовляв, не хочу матір травмувати. Але, як розумієте, це відмовка. Сам не можу.
- Все це цілком логічно, товаришу майоре. Але то ще не факти, а опосередковане відчуття ситуації. Щось конкретніше є? Можливо, гебешники колись проляпались? Бо ви ж напевне знаєте: цю справу у міліції забирали. Та й зараз от я за власною ініціативою спробував понишпорити - одразу натякнули: не лізь.
Майор мовчки роздивився мене, так, наче щойно побачив і нарешті наважився:
- Є докази, є конкретика. Батько з напарником не по дорозі на роботу зникли, а десь там, під землею, в метро. І справа не в тому, що переді мною сам Федорчук стелився. У дядька Кирила, батькового напарника, син своє слідство влаштував. Так от, запам’ятайте: дівчаток, котрі внизу на платформах чергують, наступного дня перевели на Куренівську лінію. А потім потихеньку позвільняли з роботи і повідправляли в їхні Хацапетівки. Вони ж бо у нас - ліміта з гуртожитку з тимчасовою пропискою. Їх налякати - з-за рогу гавкнути. Так от, через рік Кирилів хлопець зустрів одну таку. Випадково, у Фастові. Вона йому й розказала, що поїзд, котрий батько з дядьком Кирилом вели, на Святошин пішов згідно розкладу, секунда в секунду. Десь якраз посеред зміни. А назад, тобто, в бік Дарниці вже не повернувся.
До мене навіть не дійшло одразу. Я знав, що зникають автомобілі, літаки і пароплави. Але поїзд метро, в тунелі, з рейок… знову містика.
- Як це - не повернувся? Куди ж він дівся?
- В той час, коли потяг мав іти на Дарницю, його не було. Взагалі. Далі після перерви з’явився інший, той, що ходив наступним за батьковим. Назавтра, як я вже казав, дівчат попереводили на іншу лінію, потім підвели під скорочення - і гайда в свої Великі Коровинці!
Я й далі сидів приголомшений. Виходить, і справді були якісь дуже важливі обставини замовчати отой нещасний випадок з двома машиністами. А може, не тільки з ними? Посеред зміни зникли, отже, коли ж? Вісімнадцята плюс три - от вам і двадцять перша, і Святошинська лінія метро, і поїзд же, напевне, не порожній ішов, хоча година “пік” минула і залишалося до кінцевої дві зупинки.
- Товаришу майоре, а ви не пам’ятаєте, на якій станції вашого батька ота дівчина востаннє бачила?
- А чого ж, пам’ятаю. Хотів би забути - не зміг би. Надто вже назва промовиста: “Жовтнева”.
Приїхали, Сирота. Це ж ріднесенька станція двічі померлого слюсаря. Він же її ледь не проспав. А може й проспав? І в’їхав разом з усіма колегами по нещастю і двома машиністами у таке невідоме, що аж через п’ять років чудом вирвався. Але йому: ти куди? - і швидесенько назад запхали. Раз ти мертвий, та ще й згідно рішення радянського районного суду, то жити тобі не положено. “Врізав дуба - спи спокійно. Чого ж ти розрився?”
- А як би мені з отим хлопцем, дядька Кирила сином поговорити? Тільки щоб неофіційно, без повістки? Може, через вас, товаришу майоре?
Майор усміхнувся, але цього разу якось недобре.
- А чого ж, можна і через мене. Ось помру, здибаю його на тому світі, передам ваше прохання. Зачекаємо вас, тоді втрьох і поговоримо. Якщо, звичайно, він насправді існує, той світ. У Кирилового хлопця після цієї історії щось із головою сталося. Почав щовечора ходити на “Жовтневу” і чекати батькового поїзда біля самого краю платформи, там, де перший вагон зупиняється. І дочекався. Чи то сам на рейки впав, чи йому хтось допоміг? Записали - нещасний випадок… ще запитання будуть, товаришу інспекторе?
- Ніяких. Як хто вас запитає, що ви в міліції робили, скажете - викликали як свідка дорожньо-транспортної пригоди.
Ми потисли один одному руки, потім я провів майора коридором до сходів. Він уже збирався спускатися, коли раптом повернувся до мене і сказав:
- Він взагалі, Кирилів малий, перед смертю дивним став. Зустрів якось мене випадково на вулиці біля училища, такий радісний! Вхопив обома руками і каже: “Я тепер точно знаю. Наші батьки ніде не зникли, вони випадково в інше метро заїхали і досі там їздять. Треба тільки почекати і вони повернуться”. Я ще нічого не зрозумів, а він у тролейбус ускочив і поїхав. А ще через два дні зішкребли його з рейок. Отак, інспекторе, бійтесь інших метро і цього життя.
Про те, що цього життя варто боятися, я переконався набагато швидше, аніж сподівався.
5.
Не встиг я наступного ранку відстріляти свої дві коробки патронів у тирі, як туди подзвонив сам Генерал. Подзвонив і сказав одне лише слово:
- Бігом!
Біля кабінету нашого начальника вже стояв Старий і його “біломорина” шкварчала, як кишеньковий злодій, прихоплений на гарячому.
- Олексо, ти знаєш, що може бути гірше розлюченого тхора?
- Два розлючених тхорі.
- Так от, це якраз твій випадок. Обидва тхорі уже там, за дверима. Замполіт і начальник інспекції внутрішніх розслідувань. У відповідному настрої. Та й Генерал теж.
Мене завжди тягне на жартики в непідходящі моменти. От я й ляпнув:
- “За что?” - спитала Муму.
- Гляди, Муму, щоб і тебе не втопили. Марш за мною!
- Сирота, - сказав Генерал, дивлячись так же суворо, як і Дзержинський з портрета над його головою, - для того, щоб зрозуміти, що перед тобою гівно, зовсім не обов’язково його на язик куштувати. Досить вступити… На, почитай!
І він простягнув мені листок паперу в шкільного зошита в лінійку, на якому кострубатим дитячим почерком було написано приблизно таке: “В моїй смерті прошу винити міліціонера на прізвище Сирота який хотів щоб я був у нього стукачем і закладав міліції хто краде на кладовищі а якщо я не буду закладати то мене посадять до справжніх бандитів які матимуть мене за дівчинку але я боюся стукати на хлопців бо мені казали що справжні злодії відрубають стукачам руки”.