Правила гри. Частина друга
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-56-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина друга». Краткое содержание книги:
Й до «Правил ЦІЄЇ гри» внесено корективи. Попереду вирішальна битва з військом південних сусідів, що от-от перетне кордони Ашедгуну, — імперії, де володарює династія Пресвітлих. І невдовзі правителю доведеться зробити непростий вибір між честю та зрадою. А коли, окрім честі, йдеться ще й про кохання…
Готові до повного занурення? Добре, але не забувайте: в «Останній вежі» теж коїться багато незрозумілого, а небезпека чатує на занадто легковажних буквально на кожному кроці…
Рвучко підвівшись з ліжка, правитель поквапився нагору.
— Що?.. — запитав він у пана Лумвея. Той стояв, перехилившись і напружено вдивляючись у щось внизу. Хранитель лише вказав на дно ущелини та жестом запропонував подивитися.
Якийсь темний предмет просувався до табору хумінів.
— Чому досі не обстріляли? — запитав Талігхіл.
Пан Лумвей гірко посміхнувся:
— Обстрілювали. Безрезультатно.
— Що означає «безрезультатно»? — здивувався Пресвітлий.
— Стріли відскакують від коней, — пояснив Хранитель, — як від каменя.
Затамувавши подих, вони спостерігали за просуванням екіпажу. Він опинився біля табору, і вартові притримали коней за вудила. Відкрилися дверцята, і з карети вибрався чоловічок.
У цей час на дзвіницю піднявся Тієліг. Жрець Ув-Дайгрейса був блідішим, ніж звичайно, але в очах його палав вогонь, котрого до того Пресвітлий не помічав. Тієліг підбіг до пустої бійниці і визирнув назовні.
— ТИ?!
Постать внизу повільно, наче не вірячи в те, що відбувається, повернулася та підняла голову.
— ТИ?! — повторив Тієліг гучніше, і голос його, незрозуміло з яких причин, звучав не тільки тут, на вежі, але й в усій ущелині. Слова лунко тремтіли, наче вимовлені одним зі дзвонів за спиною жерця.
— ТИ, РАФААЛ-МОНЕ?! ТИ НАСМІЛИВСЯ ПРИЙТИ СЮДИ, НІКЧЕМНИЙ СИНУ ПРОКЛЯТИХ БАТЬКІВ?
Постать внизу розсміялася.
— Я Ж РАДИВ ТОБІ НЕ ПЛУТАТИСЯ У МЕНЕ ПІД НОГАМИ, УВ-ДАЙГРЕЙСЕ! ЦЕ ТЕБЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ, ДЯДЕЧКУ! ВТІМ, ЯКЩО ЗАВГОДНО — ЩО Ж, З КОГОСЬ ВСЕ ОДНО ПОТРІБНО ПОЧИНАТИ, ЧИ НЕ ТАК?
— ТИ НІЧОГО НЕ МОЖЕШ, РАФААЛ-МОНЕ! — прогримів жрець… прогримів Ув-Дайгрейс. — ТИ БЕЗСИЛИЙ!
— ЧИ ЦЕ ТАК, ДЯДЕЧКУ?! ДАВАЙ ПЕРЕВІРИМО! ТА ПЕРШ, НІЖ ПОЧАТИ, Я ХОТІВ БИ ВИКЛИКАТИ МОГО ДАВНЬОГО ПРИЯТЕЛЯ. ТИ НЕ ПРОТИ? УТІМ, ВСЕ ОДНО.
І Рафаал-Мон, син Бога Болю та Богині Відчаю, повернувшись на схід, підніс до небес руки.
ДЕНЬ ШІСТНАДЦЯТИЙ
— Отже, — тихо вимовив пан Чраген, — отже…
Схоже, у нього бракувало слів. У інших — теж.
У цей час у двері постукали. З’явився служник, котрий щось зашепотів Мугідові на вухо.
Старий пообіцяв:
— Так, зараз буду.
— Панове, — звернувся він до нас, — прошу вибачення, але справи потребують моєї особистої присутності. Пояснення переносяться на завтра. Це дасть вам можливість як слід поміркувати над сьогоднішньою оповіддю.
Ми не встигли нічого відповісти, а він уже пішов, залишивши двері напіввідчиненими.
— Ну щось подібне я й очікував, — зауважив Данкен. — Старому потрібно прийти до тями та підготуватися до захисту.
— Схоже на те, — похмуро погодився пан Шальган.
Я тим часом тихенько покликав Карну, і ми залишили сприймачів мучитися у здогадках та робити припущення. А нам потрібно було обговорити дещо, що не мало до них жодного відношення. І не лише обговорити…
На мій подив, ми пройшли повз двері Карни.
— Миші, — пояснила вона. — Якраз напередодні твоєї… твого зникнення я попросила, аби мене переселили в іншу кімнату.
Тепер зрозуміло, чому записку не знайшли.
Більше того дня я не займався справами, пов’язаними з готелем. Не було часу.
ДЕНЬ СІМНАДЦЯТИЙ
Після сніданку ми всі залишилися у Великій залі. Служники прибрали зі столу, і тепер настав час, коли мали пролунати пояснення.
Мугід навіть у такий, здавалося б, незвичайний день, не переодягнувся: він, як і раніше, залишався у сірій хламиді, з незмінним нарагом на поясі.
— Те, про що ви сприймали вчора, панове, досі було відоме лише невеликій кількості людей, — зазначив він, починаючи розповідь. — Історія Кріни, як правило, подається у сучасних наукових працях не повністю, не вказуючи на роль, яку зіграли в ній давні Боги Ашедгуну. Ми, оповідачі, є тими небагатьма, хто зберігає правду про подібні події та несе її крізь століття. Тому ми маємо деякі властивості, не підвладні звичайним людям. Це ще і можливість відчути, де знаходиться той чи інший сприймач. Хоча не увесь час. Просто за необхідності та певної розумової напруги з мого боку, можу це з’ясувати. Що і відбулося позавчора вранці.
Аби ви не турбувалися, я збрехав вам, а сам поклопотався, щоб повернути пана Нулкера, — ввічливий кивок у мій бік, — назад.
Служники (як ви розумієте, сам я не міг відлучитися) відшукали нашого втікача у стані, близькому до божевілля. Мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів, проведених ним у коридорі. Сяк-так перенесли у вежу і покликали мене. А пан Нулкер тим часом… гм… дещо поквапився з висновками та закричав.