Правила гри. Частина друга
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-56-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина друга». Краткое содержание книги:
Й до «Правил ЦІЄЇ гри» внесено корективи. Попереду вирішальна битва з військом південних сусідів, що от-от перетне кордони Ашедгуну, — імперії, де володарює династія Пресвітлих. І невдовзі правителю доведеться зробити непростий вибір між честю та зрадою. А коли, окрім честі, йдеться ще й про кохання…
Готові до повного занурення? Добре, але не забувайте: в «Останній вежі» теж коїться багато незрозумілого, а небезпека чатує на занадто легковажних буквально на кожному кроці…
Ну добре, якщо гора не йде до Ісуура, Ісуур піде до гори.
Я відшукав взуття і вийшов у коридор, збираючись раз і назавжди розібратися з усіма цими недомовками. Це нечувано, щоб служники бігали від клієнтів!
Однак, як з’ясувалося, служник бігав не від клієнта — а за хазяїном. І от у супроводі пана Мугіда ця молода людина поверталася.
— Пресвітлий, чому ви порушили слово правителя та залишили кімнату? — запитав старий давньоашедгунською. Тут я зрозумів, що й служник зі мною розмовляв тією ж мовою.
— Послухайте, пане Мугіде, — я не підтримав гру в поліглотів, — давайте облишимо це й поговоримо. Вірніше, ви будете пояснювати, а я — слухатиму.
Старий гнівно глянув на служника, потім із цікавістю — на мене.
— Хто ви? — досить дурне запитання. Ні, ще дурнішим все-таки було наступне:
— Ви знаєте сучасну мову?
— Так! — я підійшов упритул до оповідача. — Проковтни вас демон! Я спілкуюся сучасною мовою все своє життя! І зовсім не обов’язково називати мене Пресвітлим! Я не піддамся, зрозуміло? Ви не зробите з мене божевільного, шановний пане Мугіде! А тепер будьте ласкаві пояснити, що за цирк ви влаштували.
Старий лише скрушно похитав головою.
— Заспокойтеся, пане Нулкере, — попрохав він. — Я все поясню. Але гадаю, спершу вам доведеться дещо розповісти.
Невже він знайшов сумку? Але ж нікому не забороняється…
— Як і навіщо ви потрапили у коридор? — запитав він. — І чому, навіть якщо пішли на це, не повідомили жодну людину в готелі? Пані Карна дуже нервувала, поки ми вас не знайшли, та й решті теж небайдуже. Скажіть, Нулкере, у вас є почуття відповідальності перед людьми, з якими вії спілкуєтеся? Ви ж могли загинути там, у коридорі — випадковий обвал, дірка у підлозі — що завгодно. І тоді мені довелося б сплатити величезний штраф та й до того ж, можливо, закрити готель. Це вас не турбувало?
Я кахикнув.
— Пане Нулкере, ви поводилися не найкраще. Добре хоч, що ми розшукали ваше тіло. А якщо б не вдалося?
— Заспокойтеся, Мугіде, — вимовив пан Чраген, приєднуючись до компанії. — Гадаю, слід зібратися та спокійно переговорити — кожному, і вам, і панові Нулкеру. Аби раз і назавжди розібратися з ситуацією.
За спиною в «академіка» стовбичила решта сприймачів, які підтримали пропозицію Чрагена.
— Що ж… — замислено вимовив Мугід. — Добре, панове. Але спочатку, дозвольте провести ще один сеанс.
Він підняв руку, випереджаючи можливі заперечення.
— Це допоможе вам краще зрозуміти і водночас звільнить мене від необхідності довго та занудно пояснювати деякі істини. То як?
Погодились всі, крім мене:
— Неможливо. Минулого разу я опинився надто близько до тієї війни. Не хотілося б повторити цей сумний досвід. Скажу відверто: бути Талігхідом мені не сподобалося.
— Обіцяю вам, що нічого подібного більше не станеться, — переконливо вимовив Мугід.
Не чекаючи моєї формальної згоди (в душі я вже змирився із необхідністю ще однієї оповіді; до того ж, останні слова старого надали мені впевненості), Мугід кивнув:
— От і добре. Тож, за годину розпочнемо. Будь ласка, не спізнюйтеся.
Він пішов, а я не знав, що й робити: плакати, сміятися, лаятися чи добре поїсти? Я обрав останнє, до того ж хотілося виловити одного зі сприймачів та «розкрутити» його на розповідь про те, що сталося. Вірніше, про те, що він бачив та знав.
— Данкене, ви не бажаєте пообідати?
Журналіст здивовано подивився на мене:
— Зізнатися, не дуже. Приблизно півгодини тому я поснідав і…
— От і добре. Тоді я їстиму, а ви розповідатимете. Ходімо.
— Де Карна? — запитав я, поки ми спускалися на другий поверх.
Данкен знизав плечима:
— Мабуть, у себе. Знаєте, вона дуже засмутилася, коли ви зникли, і… і потім, від того, що ви робили, коли знайшлися.
Ми прийшли до Великої зали, журналіст продовжував розповідати:
— Ну… в перший день, коли ви не прийшли на сніданок, усі вирішили, що це чергова химера… гм, тобто, я маю на увазі, що при вашій, досить емоційній поведінці, неявка на сніданок сприймається всіма нормально. Проспала людина. Або немає апетиту. Зрештою, особиста справа кожного. Та й прецеденти були. Очкарик, наприклад. Або ж Карна. І я, якщо пам’ятаєте… Що? Звичайно, продовжую.
Ну от, зранку ніхто не турбувався. А потім, у кімнатці для оповідей, пан Мугід повідомив, що сьогодні ви не братимете участі у сеансі.
— Як?!
— А так. Не будете і все. Відмовилися. Сеанс пройшов як звичайно, ми повечеряли (звичайно ж, позбавлені вашого товариства) та вирушили спати. Зранку всіх розбудив надривний крик. Ваш, між іншим. Ви верещали, доки не з’явився Мугід і не спровадив вас до себе… тобто, до вас.