Діти Дюни

Алія повторювала, що можливості відкритої конкуренції потрібно обмежити до керованих границь. Але це означало також, що технологічна загроза, яка раз у раз виникала, може бути використана лише для тримання населення під замком, оскільки вона служила своїм давнім господарям. Кожна дозволена технологія мала коренитися в ритуалі. Інакше… інакше…

Стілґар знову спіткнувся. Зараз він був над канатом, а Лето чекав його біля абрикосового саду, що ріс уздовж водного потоку. Стілґар відчув, як його ноги рухаються по нескошеній траві.

Нескошена трава!

«У що я можу вірити?» — питав себе Стілґар.

Фрименам з його покоління належало вірити, що індивідуальності потребують глибокого відчуття власних обмежень. Традиції були, напевне, найбільшим елементом контролю безпечного суспільства.

Люди мусили знати межі свого часу, свого суспільства, своєї території. Чим погана була січ як модель загального мислення? Почуття обмеженості мусило пронизувати кожен індивідуальний вибір — воно мало огороджувати сім’ю, спільноту й кожен крок, до якого вдавався правильний уряд.

Стілґар зупинився і крізь сад глянув на Лето. Хлопчина стояв, з усмішкою дивлячись на нього.

«Чи знає він про сум’яття в моїй голові?» — міркував Стілґар.

Старий фрименський наїб спробував звернутися до традиційного катехізису свого народу. Кожен аспект життя вимагав одної простої форми, притаманна їй циркулярність базується на таємному внутрішньому знанні про те, що спрацює, а що не спрацює. Модель для життя, для спільноти, для кожного елемента більшого суспільства аж до вершини влади й ще понад нею — цією моделлю мала бути січ і її відповідник у піску: Шай-Хулуд. Величезний піщаний хробак був, безперечно, наймогутнішим створінням, але в разі небезпеки ховався у недосяжних глибинах.