Джовані Трапатоні
- Автор: Росич Олекса
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-966-2909-55-5
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Джовані Трапатоні». Краткое содержание книги:
За допомогою ґудзика кожні триста років він знову продовжував своє життя ще на три століття. Але той чарівний ґудзик загубився, і весь воронячий світ було примушено його шукати. Зло має велику силу. Але коли на його шляху стає любов, воно зникає…
— Маріам — клишонога жахлива потвора, — прошепотів Джовані та знову щасливо всміхнувся.
— Ось, тобі, Хруню, і вся любов, — повчально мовив шеф та, знявши з колодязя важку чавунну покришку, недбало кинув у нього ворона. Всміхнений Джовані зник у поржавілому отворі. І в колодязі, наче від падаючої каменюки, почулося довге та протяжне відлуння.
— Нехай тепер посмішить принцесу. Адже він, бідолашний, так старався заради неї, — пробасив шеф, і вони разом із Хрунею зареготали.
— Ну що, посміялись, а тепер час до роботи, — заспокоївшись, промовив Голота та діловито рушив до машини.
— Шеф, а може, того… Одразу ґудзички поділимо? — наздоганяючи шефа, прошепотів Хруня.
— Можна, — погодився той.
— Але перед цим, шеф, я вам маю дещо сказати… Таке сказати, що вам такого ніхто й ніколи не скаже, — озираючись, затараторив Хруня та, підбігши до шефа, улесливо зашепотів йому щось на вухо.
— Та ну? — здивовано вигукнув бой.
— Та я вам кажу, — скорчивши ображену міну, захитав головою Хруня та знову почав шепотіти.
— Не може бути!
— Даю чесне благородне слово, — багатозначно пробурмотів Хруня, по-підлабузницьки дивлячись на шефа. — І пігулки… Пігулки теж просто так ніколи не губляться. Він регулярно підступно викрадав людську подобу та збував її якомусь пану Урсуляку.
— І ти знав про цю зраду і мовчав? — льодяним голосом запитав шеф і знервовано затягнув краватку на своїй сорочці.
— А що я міг зробити? — затинаючись, запитав Хруня. — Він мене страшно залякав… Коли я випадково дізнався, що він краде людську подобу, яка потім потрапляє до цих мерзотників Горана та Бо Ши… Я одразу… Одразу зібрався бігти до головного інквізитора Замори… І все чесно та благородно йому розказати. Але… Але Гуля так жорстоко мене настрахав, що я не наважився…
— Чим він тебе настрахав? Сказав, що не візьме з собою на бокс?!
— І це також… Але найжахливіше, він дав мені чесне слово, що, якщо видам його, він буде дивитись на мене, коли я сплю… А я… Я не можу, як на мене хтось дивиться, коли я сплю…
— Дурило, та як би він на тебе дивився, адже його б одразу стратили?!
— Шеф, я вам, як мамусі рідній, усе виклав, а ви на мене кричите, — занив Хруня та заходився незграбно витирати рукавом роби своє перелякане обличчя. — Давайте швиденько, поки він до тями не прийшов, скинемо його в колодязь. А його долю… Ґудзички цього зрадника порівну поділимо між собою.
— А чи відомо тобі, милий Хруню, що головний інквізитор Замора — уся інквізиція! — ночами не сплять, шукаючи того зрадника, через якого людська подоба опиняється у лапах Горана та Бо Ши?! Га?
— Добре, шеф, я згоден. Вам від частки цього зрадника сімдесят п’ять відсотків, а мені двадцять п’ять.
— А скільки невинних боїв катували та стратили через підозру в зраді?! Скільки невинних полягло, га, милий Хруню?
— Я зрозумів вас, шеф… Згоден на мізерні десять відсоточків. Уся решта зрадника — ваша.
— Неси його сюди, — холодно скомандував солідний дядечко — пан бой.
Хруня мотнувся до кабіни водія та, вхопивши за крило непритомного кажана Гулю, вмить притягнув його до шефа.
— Зрадника доставлено під ваші справедливі очі, шеф! — радий піддобритися, доклав Хруня, витягнувшись струнко. — Що накажете зробити з цієї смердючки?
— Менше слів, — суворо промовив шеф, насторожено озирнувшись. — В нас дуже мало часу і дуже багато роботи.
— Смердючці смердюча смерть! — вигукнув він свої улюблені слова та, відчинивши покришку колодязя, скинув у шахту непритомне тіло свого найкращого друга.
— Уявляю, що з ним зараз зроблять гарячі вірменські ворони, — по-ідіотському всміхнувся Хруня. — Вони покажуть йому, що таке чемпіонат Львова з боксу… Хі-хі…
— Дурило, хто так кидає?! Подивись, он він іклом зачепився за якийсь гак! — прогорланив шеф та ледь нахилився до колодязя.
— Де? — розгублено прошепотів Хруня, зазирнувши в чорноту шахти.
— Та он! Он там! Дивись трохи нижче! — емоційно пояснив солідний дядечко та, вхопивши Хруню за ноги, скинув його у колодязь.
— За що-о-о-о, ше-е-е-ф?! — луною загуло у шахті зникаюче волання.
— Смердючці — смердюча смерть, — передражнив шеф підопічного. — Уявляю, що з вами зараз зроблять гарячі вірменські ворони. Чемпіонат із боксу просто відпочиває, — голосно додав він та, озирнувшись, рушив до колодязної лебідки, яка стояла попід цвілою кам’яною стіною.