Джовані Трапатоні
- Автор: Росич Олекса
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-966-2909-55-5
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Джовані Трапатоні». Краткое содержание книги:
За допомогою ґудзика кожні триста років він знову продовжував своє життя ще на три століття. Але той чарівний ґудзик загубився, і весь воронячий світ було примушено його шукати. Зло має велику силу. Але коли на його шляху стає любов, воно зникає…
— Ти думаєш?
— Я весь час не зводив із них погляду. Вони мружаться, спостерігаючи за нами. А щойно… Щойно бой, який має людську подобу, щось прошепотів кажанові. І той йому відповів.
Вазген рішуче дістав із-під крила малесенький кинджал. І вони разом рушили до непритомних боїв. Присівши навшпиньки перед боєм у людській подобі, Вазген прискіпливо подививсь у його лице.
— Досить прикидатись, піднімайся! — наказав він, приставивши кинджал до серця боя.
Бой навіть не поворухнувся.
— Певно, цей негідник добре знає, що воронова князівська честь не дозволить убити будь-кого, хто не дивиться тобі в очі, — вимовив Артак. — Тому він так міцно заплющив очі.
— Так, — погодився Вазген, — ці мерзотники старанно вчать наші звичаї та закони — аби користати з них… Ну, нічого… Ми почекаємо, доки їм не остогидне ця мізерна гра. Сідай, друже Артак, поруч…
Джовані, побачивши, що Вазген не збирається до них повертатись, полегшено зітхнув.
— Чому він такий злий? — щиро запитав він у Маріам.
— Ні-ні, Вазген не злий, — сумно всміхнувшись, відповіла вона. — Просто це підземелля пригнічує його, і він нервує. Сховати ворона, який звик до неба, під землею… Хіба це не жахливо?
— Жахливо, — погодився Джовані. — А він справді твій наречений?
— Так. Ми мали побратися, але… Перед самим весіллям нас арештували. Підступно схопили й кинули сюди. Мене мають стратити… Та коли саме, я не знаю… Тут, під землею, дні лічити неможливо…
— А чому? Чому тебе мають стратити? І хто? — схвильовано перебив її Джовані.
— Це довга й сумна історія, — прошепотіла Маріам. — Краще розкажи мені, як ти сюди потрапив?
— А я… Я н… не… знаю… — затинаючись, відповів Джовані та стих.
— Чому ти на мене так дивишся? — ледь чутно запитала принцеса.
— Як?
— Ну, я не знаю… Якось дивно.
— Просто… Просто я ще ніколи не бачив такої красивої дівчини, як ти…
— Ти перебільшуєш, — розгублено прошепотіла Маріам, і в її очах чомусь заблищали малесенькі сльозинки. — Я виглядаю кепсько.
— Ні-ні, — заперечливо захитав головою Джовані. — Ти найкрасивіша дівчина у світі! — якось сумно виголосив він.
Маріам нічого не відповіла. Вона дивилася на нього і мовчала. А з її очей чомусь текли сльози.
— Чому мовчиш? — трохи сердито запитала вона в Джовані, не сподіваючись такої безпосередності.
— Приймаю рішення, — серйозно мовив він.
— Рішення про що?
— Про подальшу нашу долю.
— І що?
— Вже нічого, — спокійно відповів Джовані. — Я вирішив з тобою одружитись.
— Ну, дякую, що попередив…
— Будь ласка.
— Ну ти й нахаба, — строго мовила принцеса.
— Сам собі дивуюсь, — погодився Джовані та, одразу ж отримавши ляпаса по носі, ввічливо зазначив. — Дякую за згоду.
— Прошу, — так само ввічливо відповіла принцеса.
— Можливо, ще будуть якісь зауваження? Готовий вислухати всі точки зору, — чемно, але зухвало запитав Джовані Маріам.
— Так, — погодилась принцеса, — певні зауваження є. Це, будь ласка, за нечемність, — прошепотіла вона, давши Джовані другий ляпас.
— Красно дякую…
— Це за виховання! — третій ляпас. — А це — за все інше… — додала вона, відчайдушно ляскаючи його по дзьобі.
— Дякую, — як ніколи чемно, подякував Трапатоні, мужньо витримавши усю зливу ляпасів. І вже після цього тихенько знепритомнів.
— На здоров’я… — відповіла Маріам, полегшено зітхнувши. — Теж мені, жених знайшовся! — чи то ображено, чи то щасливо вигукнула вона. — Ой, лишенько, він знову знепритомнів… Артаку, Вазгене, мерщій біжіть сюди, цей бідолашний знову помирає!
Розділ дванадцятий
— Що трапилось? — запитала Лада, щойно бабця поклала трубку телефону.
— Сталося те, що давно вже мало статись, — захекано відповіла баба Ганя, прискорюючи хід.
— А що вже давно мало статись? — ледве встигаючи за нею, запитала Лада.
— Твоя мати пішла від твого батька.
— Як пішла?… Коли?
— Дві години тому… Взяла Риту на руки та пішла. А він… — вигукнула бабця, роздратовано махнувши рукою. — Він, найбагатша людина країни, пошкодував навіть викликати їй таксі. Скупий нікчема! Вибач, онученько, що при тобі кажу такі слова про твого батька… Але… Але ніяк не можу стриматися. Стоп! — зненацька зупинилася вона, щойно звернувши на вулицю Ліста. — А це що за фокуси такі? — бабця заблимала очима. — Подивися, що це за мара… Це ж наше авто, яке ми лишили біля «Лямпи».