Долина Єдиної Дороги

Дівчина почала заходити то ліворуч, то праворуч від Рудолапки й ось, хвала лісу, між двома покрученими коренями старезного бука вона помітила величезну коричневу шапку. Маленький Лис розповідав щойно, що саме такі гриби найсмачніші й найбільше цінуються в лісовіїв. Повільно, наче ця коричнева голова могла кинутись навтьоки, дівчина крок за кроком підходила до знахідки. Такий величезний гриб! Та він заледве у кошик влізе!

Раптом абсолютно безшумно перед Рибохвостиком з’явився величезний вовк, вишкіривши ікла й чорне піднебіння. Він був настільки близько, що доріжанка могла доторкнутися до нього. Серце застрибало в грудях, мов сполоханий заєць, і мало не зупинилося від страху. Дівчина зробила кілька років назад і вперлася спиною в прохолодний стовбур дерева. З-за кущів вигулькнув Рудолапка й, усміхаючись, став біля сіромахи.

— Рибохвостику, не бійся, це не вовк, — малий безстрашно підступив до нерухомого хижака й ударив його по морді. Рука лісовія пройшла крізь вовчі щелепи, наче крізь повітря, й Моряна видихнула з полегшенням. Звісно, це не вовк, це вемер лякає їх тим, кого сам колись злякався. На берегах моря вемери являли морського мартина чи крячку, а тут — на тобі! — вовк. Його дівчина впізнала за розповідями старих доріжан.

Моряна підняла з трави вемера й сіла біля силуету хижака. Істота, яка його щойно створила, була схожа на звичайний плаский камінь розміром із тарілку. Зорегляд Моряний розповідав, що вемери харчуються вологою, пилюкою й світлом, бо ні рота, ні коріння у них немає, зате на верхній стороні у кожного є тонке мереживо дірочок і, коли довго сидіти без руху, не лякаючи цей живий камінь, то можна побачити, як у деякі дірочки починає тонкими цівками заповзати повітря. Особливо це помітно, коли туман стелиться по землі або коли все навколо пронизане сонячним теплом і навколо висить густа задуха літа. Так само взимку вемери могли всмоктувати у себе сніг. Їхні тіла завжди трохи тепліші ніж земля, на якій вони лежали. Такі беззбройні, а вміють добряче налякати, випорскуючи через дірочки в своєму тілі хмарку диму чи туману, який швидко набирає чиєїсь форми і так висить у повітрі протягом кількох годин. Навіть сильний вітер не може відразу розвіяти таку вемерову мару.

— Заберу я цього пугала в дім, — Рибохвостик відразу ж уявила, як покаже своїм знайомим доріжанам справжнього вовка, якого можна буде добре роздивитися без жодного ризику чи страху. — Ходи, на сьогодні з мене вже досить мандрувати вашими лісами… О, ледь не забула! — дівчина викрутила гриба, за яким прийшла сюди, й поклала його поверх вемера в кошик. Тепер можна й повертатися. І вони з Рудолапкою пішли до будинку-дерева Лисів.

Батько сидів на лавці з Рудим Лисом, обговорюючи недавні збори в долині. Обоє про щось жваво сперечалися. Побачивши Рибохвостика, Рудий махнув рукою до Солевія, встав і пішов до своїх прибудов, де жили фазани.

— Ну як, назбирали грибів? — спробував усміхнутися Моряний, зазираючи в кошик дочки.

— У мене більше! — Рудолапка показав свій кошик, переповнений шапкастими велетами.

— Ого! — щиро здивувався Солевій. — Молодець! Умієш їх знаходити.

— Зате я принесла тобі вовка! — Рибохвостик клацнула зубами й загарчала страшно-страшно, на її думку.

— Ти взяла дитинча? — обурився батько, але, побачивши вемера, заспокоївся. — Ну-ну, показуй.

Рибохвостик виклала вемера на траву перед лавкою й поворушила його ногою. Зачувши про вовка, до них підійшло кілька дітлахів. Тепер усі уважно слідкували за живим камінцем, очікуючи вовчої прояви. Вемер випустив велику хмарку, яка відразу ж заблимала червоними барвами й ураз набрала обрисів доріжанина. Через мить поряд із Рибохвостиком стояла ще одна Рибохвостик, схожа на неї, як дві краплі води, але перелякана і з кошиком у руках. Дивлячись на здивоване обличчя дочки й на її двійника, Солевій зайшовся голосним сміхом.