Долина Єдиної Дороги
- Автор: Микітчак Тарас Ігорович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1535-00-7
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Долина Єдиної Дороги». Краткое содержание книги:
Перша книга нового світу, в якому кожен читач знайде своє місце.
— Ти що — травництву їх учив? — здивувався Кривотин.
— Так, учив. Здібні вони до всього — як до вбивства, так і до трав.
— Сподіваюся, ти сказав їм, що коновал, — Остуджений взяв із торби маленьку рослинку з червоними круглими листочками, — треба пити від головного болю?
— Навіщо мені таке говорити? — Вересковий насупився. — Якщо це отрута, то я й кажу, що це отрута. У такому ділі обманювати не можна, бо погано навчений лікар не тільки собі шкоди заподіє, а ще й купі хворих навколо себе. Так гляди й тебе колись отруять чайком від кашлю.
— Я думав, ти їх ненавидиш.
— Ненавиджу як поневолювачів, але не як народ. Та й зараз вони не вороги, а просто зайди. Ворогами ж стануть, коли будемо стояти віч-на-віч у бою.
Війти роззирнулися, щоб ніхто їх не підслуховував, і поволі побрели до візка Остудженого.
56
Стежиною стрибав одуд, раз-по-раз настовбурчуючи смугастий чубчик. Він крутився коло Рудолапки, який тримав у руках намащений варенням хліб. Одуда звали Упопоепопс. Малий запевняв доріжанку, що саме так кричить іноді цей птах, називаючи своє ім’я. Але сама Моряна ще ні разу не чула цього крику, тому й не дуже вірила. Зараз їй було не до смугастого криланя. Вона замислилася над ситуацією, яка склалася в її рідному краю. Армія заземельців розтрощить доріжанські загони. Це однозначно. Отже, чи варто ставати до бою з ними? Може, втекти всім у ліс? Лісовії ж прекрасно тут живуть. Хоча ні, це не підходить. Вона прожила тут неповний тиждень, а вже понад усе на світі хоче додому, в рідну долину, до шепоту пінястих хвиль, до сонця, яке заливає простори моря і степу. А тут — тільки дерева й за двадцять-тридцять метрів уже нічого не видно. Ніякого горизонту. Доріжани не виживуть у лісі. Але й ставати невеликим гуртом проти тисяч досвідчених і мужніх вояків теж не можна, бо й десять доріжан не здолають одного заземельця. От якби лісовії допомогли, якби вислали своїх стрільців, тоді був би шанс. Ворог не сподіватиметься, що хтось прийде доріжанам на допомогу, тож лісові лучники стали б у великій пригоді. Вони засіли б у засідці, й поки лави заземельців підійшли б до строю долинян, лісовії поклали б по кілька воїнів кожен. І сама вона вже могла б стріляти. Принаймні, Рудолапка програє їй у влучності. І це після кількох днів тренувань!
Рудий Лис вийшов із дому, глянув угору, де в гілках його граба вовтузилися білки й тріщали сойки.
— Нині дощу не буде, — сказав Лис і присів біля Моряної. — Переживаєш?
— Переживаю, — кивнула дівчина. — І за своїх, бо йдуть на вірну смерть, і за вас, бо перетворюєтесь на боягузів.
— Лісовії — не боягузи, — з притиском відповів господар.
— Тоді чому не йдете в бій разом із нами? Вас же тисячі!
— Якщо зібрати тих воїнів, які живуть у навколишніх лісах, то вийде не більше двох тисяч, якщо прийшли б усі лісовіївські стрільці, то нас було б, може, чотири, може, п’ять тисяч. Це вам не допомогло б.
— А дібровники?
— Ми послали їм з гінцями ваше прохання про допомогу, але навряд чи дібровники погодяться. Вони й так уже два роки воюють з ордою, бо та вирубує ліс на півдні. Вони не залишать свої домівки й сім’ї без охорони.
— Поодинці ми всі пропадемо. Як ви цього не розумієте?! — Рибохвостик підстрибнула, стримуючи сльози образи. Плакати вона не буде, ще не час. І взагалі, плакати треба лише наодинці. Інакше сльози перетворюються на тенета для жалю.
Дівчина пройшла повз птаха, нахилилася до нього й прокричала.
— Упопоепопс!
Одуд на мить отетерів, глянув на доріжанку то одним оком, то другим, і завмер на стежці. Моряна махнула на нього рукою і рушила далі. Та раптом птах озвався.
— У-по-по-е-пооопс!!! — одуд прокричав це ще кілька разів, коли Рибохвостик обернулася до нього, і гордо полетів до найближчої гілки.
Сльози миттю висохли і дівчина усміхнулась. Вона лише пожалкувала, що цього дивовижного крику не чув Чисторос. От він би потішився!
Маленький Рудолапка підбіг до Моряної, витираючи рукавом рота.
— Мала, можеш розраховувати на мене. Я піду в бій разом із вашими доріжанами і всю-всю орду перестріляю. Вони настрашаться і втечуть.
Рибохвостик стала на коліна перед хлопчиком і міцно-міцно його обійняла.
— Дякую.
57
Загалом заземельці були задоволені справами в долині. Коли вони трохи сповільнили будівництво фортеці, ставлення доріжани до них змінилося. Через це навіть будівництво просувалося швидше. Крім того, місцеві чоловіки почали з дивною наполегливістю освоювати різні види зброї. Тренуванням тепер присвячували вдвічі більше часу. Репингу дуже тішили такі зміни. Його політика терпимості давалася взнаки. Тиждень відпочинку — й армія зможе вирушити далі на північ, до місця з’єднання з Сірою та Червоною армією й усіма трьома флотиліями. За картами есенеїв, північні землі відділені від цих степів вузьким перешийком, тож армії й армади орди можна з’єднати там воєдино і разом виступити на дім Еспріна. Ще трохи й усі землі північніше пустелі будуть у руках котів і каракотів, а коли Яйце Світу потрапить до верховного мага, то й пустеля стане їхньою.
Разом з ордою тепер будуть загони доріжан, яких набереться близько тисячі. Хоч вони добряки і слабосилі, зате спритні й розумні. Маленький народ земляних кроликів. Ще б винищити тих бунтівників, які втекли у ліс, — взагалі усе було б ідеально.
Димовим оповіщенням передові загони Чорної армії повідомили, що вони вже навпроти високої гори з білою вершиною, а коти з долини передали їм, що від цієї гори до виходу з лісу лише два дні. Ще трохи…
Поміж роботою на будівництві Репинга знаходив час виїжджати у степ, щоб помилуватися цією спокійною й тихою землею. Тут добре думалося, щоправда, думки часто ставали надто сумирними й світлими.
Того вечора ідилію степової прогулянки порушив крик зі стежки, що вела в Доріжнє. Каракот неохоче скерував коня до стежки. У придорожніх заростях стояла маленька конячка, запряжена у візок. Більше нікого. Проте з візка знову долинув скрик і якась вовтузня, приглушене посопування й жіночий плач.
Репинга під’їхав упритул до візка й зазирнув усередину. Спиною до нього сидів молодий кот Осмоліус. На соломі у візку лежала доріжанка, здригаючись усім тілом від ридань. Кот однією рукою тримав тонкий кинджал біля горла жінки, а другою роздирав блузку на ній.
Репинга тихо зняв з пояса батога і вдарив кота по обличчю. Той із вереском скотився з візка, тримаючись за розбитий ніс.
— За що?! — здивовано скрикнув Осмоліус. — Це ж дрантя! Підстилка! За цю жирну корову ти вдарив мене?
Каракот ухопив молодика за волосся й потягнув угору. Ноги Осмоліуса відірвалися від землі й він безвольно повис біля вершника. Той нахилив голову і прошепотів.
— Ще раз почую чи побачу, що ти торкнувся місцевої жінки чи дитини, — вб’ю відразу! — і шпурнув кота на дорогу. Той впав обличчям у пилюку й застиг нерухомо, зрозумівши, що зараз краще нічого не говорити.
Доріжанка вже прикрилася коцом і зацьковано дивилася на Репингу. Він не витримав її погляду й відвернувся. Надто великий біль і жах світилися в жіночих очах.
— Я краще померла б, ніж дозволила йому торкнутися до себе, — глухо проказала вона. — Але у мене троє малих дітей, а чоловік постійно на будові. Дітей треба годувати.
— Такого з тобою більше не трапиться! — запевнив її каракот. — Якщо хтось підвищить голос, звертаючись до тебе, відразу кажи мені. Я з ним розберуся по-своєму. Як тебе звати?
— Верхнячка Горолом.
— Бувай щаслива! — Репинга розвернув коня і вже збирався їхати в степ, як Верхнячка підійшла до нього й узяла за руку. Тепло її м’якої долоні струмом пробігло жилами солдата. У цьому потиску була наївна ніжність жіночої шкіри, якої він уже давно не відчував. Цей доторк аж ніяк не був схожий на доторки жінок-воїнів чи дешевих повій.