Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Це правда? — спитав він.
Габрієль кивнула головою. І все ж, зітхнувши, сказала, що воліє зостатися з чоловіком, хоч як він її розчарував.
— Смерть моєї бідної матусі — це для мене страшна осторога. Я боюсь пана де Ліанкура, бо не розумію його. Все, що він каже, якесь безглузде, а що робить — незрозуміле. Він замикається в своїй кімнаті. Я пробувала підглядати крізь замкову шпарку — він її затуляє.
— Це ми з'ясуємо, — вирішив Анрі й у войовничому настрої подався до господаря замку, але гідного супротивника в ньому не знайшов. Двері стояли відчинені; чоловік, якийсь безлиций, уклонився; його наче не цікавило ніщо, крім хіба власного вишуканого вбрання, гаптованого сріблом, та сніжно-білого збриженого коміра. І панчохи, і штани, й камзол сиділи на ньому як улиті — надто коли зважити, яку миршаву постать він являв собою. Аби за щось зачепитись, Анрі спитав чепуруна, де він купував тканину на вбрання й скільки платив. А не дослухавши відповіді, спитав раптово:
— Це правда, що ви не чоловік?
— Я був ним, — відказав лан де Ліанкур із відповідною міною. Потім додав офіційним тоном, по одному вимовляючи слова і вклоняючись: — І часом буваю. Величносте, я сам вирішую, коли мені бути ним.
Це могла бути чистісінька пиха. Або покора перед вінценосним коханцем своєї дружини: шкода було розгадувати, що на думці в цього чоловіка, чи сподіватись від нього чогось певного. Анрі вимовив майже прохально:
— А кінь вас хвицав?
— Це було. Висновок лікарів про той удар та його наслідки можна тлумачити по-різному.
Король просто рота роззявив, почувши це. Йому стало якось аж моторошно. Безвиразне обличчя, незбагненна скромність, а водночас певність себе — наче сновида або привид. Ця мара нічого не визнає, нічого не хоче, — вона тільки показується, тільки засвідчує своє існування, та й то досить мляво.
Анрі не міг довше витерпіти це. Він грюкнув по столу й гукнув:
— Правду!
Він був лютий на обох: і на цю примару, а ще дужче — на Габрієль, бо вона, мабуть, брехала йому і щоночі спала з оцим. Він широкими кроками переміряв кімнату, впав у крісло і куснув себе за кулак.
— Правду, коли вам життя дороге!
— Величносте! Ваш слуга чекає наказів.
Аж тоді ревнивець зрозумів, що тут справді можна всього домогтись наказом. Йому слід було раніше збагнути це. Він умить заспокоївся й владно заговорив:
— Ви передасте пані де Ліанкур мені. За це я надам вам титул камергера. Габрієль отримає від мене як посаг маєток Ассі — з замком, лісами, полями й лугами.
— Я не вимагаю нічого, — сказав чоловік Габрієлі.— Я корюся.
— Габрієль і далі носитиме ваше прізвище. Може, згодом я зроблю її герцогинею д'Ассі. Коли вона помре, все успадкують ваші дочки. Добродію! — гукнув він, бо співрозмовник наче заснув стоячи. Король наказав: — За це ви без заперечень підтвердите все, що нам буде завгодно заявити, а ні — то лихо вам. Мадемуазель д'Естре вийшла за вас тільки з примусу, і подружніх обов'язків ви ніколи з нею не виконували — чи то через удар копитом, чи то через таємну хворобу. Зрозуміли?
Пан де Ліанкур зрозумів — це вже було видно попри його дивне заціпеніння. А воно зростало тим більше, чим більше дарунків, смертельних небезпек і поворотів долі сипалось на нього. Анрі покинув його на самоті й вийшов, грюкнувши дверима.
Господар, зоставшись сам, якусь хвилину стояв нерухоме, дивлячись собі під ноги. Підвівши нарешті голову, він відімкнув двері й затулив замкову шпарину. Тоді вийняв зі скрині товсту книгу з гербом роду Амерваль де Ліанкурів на шкіряній оправі й почав писати. Як усі події свого життя, описав він і цю останню. З великою точністю змалював він короля, його слова, його емоції і те, як він ходив по кімнаті. Хотів він того чи ні, але образ і роль короля вийшли в нього такими, що сам він міг дивитись на нього звисока. Зі своєю прекрасною дружиною він давно вже зробив те саме. А закінчив він свої записи повідомленням для нащадків. І великими літерами написав заголовок: «Щонайважливіше й правдиве свідчення, складене Нікола д'Амервалем, господарем Ліанкуру. Прочитати після його смерті й зберігати на віки вічні».