Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Габрієль, у тяжкій тузі, опиралась гордо, але недовго, бо їй із самого початку бракувало твердого переконання. Красень спокусник, як вона почувала, кинув її, від високого владаря вона теж не сподівалась допомоги, а то була б покликала його. Крім того, вона рада була подратувати обох — і високого владаря, і коханця. Більше мороки завдав панові д'Естре майбутній зять — від природи несміливий, він з жахом думав про те, щоб відбирати в короля таке свіже завоювання. Та й крім того, мадемуазель д'Естре була, як на нього, аж занадто вродлива. Він занадто палко жадав її, а це в сукупності з його несміливістю мало призвести до розчарувань. Він же знав сам себе — хоча, з другого боку, саме ця скромна думка про себе давала йому почуття духовної вищості. Отаку натуру мав пан де Ліанкур, а тому, коли наблизився урочистий день, він ліг у ліжко, вдаючи хворого. Нуайонському губернаторові довелося з солдатами везти зятя до вінця. Ситуація не була приємна ні для кого, опріч самого добряги д'Естре: той почував, що кругом має рацію, а таке з ним бувало не часто. Тітка, пані де Сурді, мала б неначе розпрощатися з мрією про велике майбутнє родини й оплакувати ту мрію. Проте вона знала, яке мінливе щастя.
І коли вона через три дні після весілля навмисне приїхала з Шартра до замку Ліанкура, що ж там почула пані де Сурді? Власне, вона сама делікатно випитала все в небоги, підказуючи їй і відповідь. Урешті вже неможливо було докопатися, як це з'ясувалось, одначе самий факт лишився незаперечним: пан і пані де Ліанкур сплять нарізно. Почувши це, обурений батько молодої жінки всю дорогу проїхав чвалом — але застав у домі тільки збентежені обличчя й не почув ні твердого «так», ні виразного «ні». Лише віч-на-віч дочка призналась йому, що її шлюб і досі лишився не здійсненим по-справжньому, і, наскільки вона встигла з'ясувати, надії на пана де Ліанкура мало. Батько з червоною від гніву лисиною кинувся до господаря, що зневажив свій обов'язок. Породив чотирьох дітей — і посмів завдати такої образи! Пан де Ліанкур почав виправдовуватися тим, що його, вже овдовілого, хвицнув кінь.
— Тоді нащо було женитись! — пирхнув тесть.
— А я не женився, це ви мене оженили, — тихо відповів бідолаха. Поводився він, правда, несміливо, але водночас неначе витав думкою в захмар'ї. Важко було вгадати, що він за людина: чи неприторенний хитрюга, чи недоумок, чи якась мара. В пана д'Естре вмить погас увесь запал, і він поїхав геть.
Зразу після того, отримавши відповідні звістки, до Нуайона приїхав король. Не тільки про несподівану втрату коханої Габрієлі дізнався він у ті дні, а й про жахливу загибель її матері. Іссуар — місто, що лежить далеко, аж у Оверні, і пані д'Естре, що вже давно занедбала родинні обов'язки, не могла наважитись на розлуку з маркізом д'Алегром і навіть на доччине весілля нe приїхала. Краще б їй було приїхати! Ця жінка, старіючи, хотіла вичерпати все кохання аж до дна, але й у грошових справах нічого не попускала своєму коханцеві. Іссуарський губернатор мусив нещадно визискувати населення, аби задовольняти коханчині претензії. Тож люди зненавиділи їх обох до смерті — і смерть їх не минула. Одної червневої ночі їх замордували дванадцятеро городян, поміж них два різники. Скрутили охорону, вдерлись до спальні й уколошкали обох. Маркіз мужньо захищався, і все ж їх викинули голих із вікна крукам на поживу.
Король сказав нуайонському губернаторові, що іссуарського губернатора спіткала жахлива смерть.
— І його полюбовницю теж, не забувайте, — зауважив пан д'Естре, киваючи головою, як людина, чиї слушні передбачення справдились. Королю слід було б відчути, як витають круг нього молитви щирих друзів, і добачити тут можливість рятунку для себе. Мати його коханки перша пішла неправим шляхом і знайшла на ньому свій кінець. Як на людський розсуд, і дочки теж не можна було втримати від цього; але король мав саме такі наміри. Габрієль тепер опинилась під захистом чоловіка; Анрі тільки радів, що цей чоловік — не Бляклий Лист: із тим було б більше мороки. Він негайно відвідав свою прекрасну кохану й почав заклинати її всім, чим завгодно, щоб вона покинула чоловіка й жила з ним, з Анрі, бо він не може без неї. Вона без нього теж не може, призналась нарешті Габрієль і заридала на грудях у нього. Може, й сльози були, — Анрі їх не бачив. Так чи інакше, а вона шепнула ім'я пана де Ліанкура і ще одне слово, від якого в Анрі завмерло серце.