Смерть Верґілія

знав він також, що це стосується надто мистецтва, що існує й воно лише остільки — ох, невже ж воно все ще існує, невже має ще право на існування? — оскільки у ньому живе клятва й пізнання, оскільки мистецтво — сама доля людська і звершення самого буття, оскільки його, мистецтва, оновлення — у незвершенім, оскільки воно своїм творивом кличе душу до невтомного самозвершення і так спонукає її відкривати один за одним пласти своєї реальности, пласт за пластом проникати все глибше і глибше, пласт за пластом проникати у нетрі буття свого найзаповітнішого, пласт за пластом проникати до повік недосяжних, та незмінно відчутних померків, які наше «я» породжують і до яких воно повертається, о померкові глибини становлення «я» і згасання його, вхід і вихід душі, але воднораз і вхід та вихід усього того, що становить для неї істину, що провістила їй віть провідна злотосяйна у померках тіней, істини віть злотолиста, яку силоміць не добути і не зламати нікому, бо добувають її і сходять із нею в підземні глибини з тої самої ласки — душі і пізнанню однаково притаманної ласки самопізнання, цієї спільної їхньої істини, цього їхнього спільного пізнання реальности; воістину, він про це знав,

знав він також, що саме в цій істині і полягає обов’язок будь-якого мистецтва, обов’язок здобувати істину й виражати її шляхом самопізнання, покладеним на митця, щоб душа, осягнувши велику рівновагу між «я» і всесвітом, віднайшла себе у всесвіті, щоб у тому, що «я» набуло завдяки самопізнанню, душа розгледіла набуток буття у всесвіті, буття уселенського, загалом уселюдського, і хоча цей подвійний набуток не буває ніколи ніяким іншим, а лише символічним, від самого початку прив’язаним до символічности краси, до символічности межі прекрасного, хоч пізнання завжди зостається, зрештою, лише символічним, саме внаслідок такої символічности воно все ж і спроможне розширити нездоланні оті крайні внутрішні й крайні зовнішні межі буття до нових реальностей, у жодному разі не просто до нових форм, ні, — до нових сенсів реальности, бо саме тут і відкривається щонайглибша таїна реальности, таїна відповідности, взаємної відповідности реального «я» й реального світу, — та відповідність, що надає символу правдивої виразности й підносить його до символу істини, та відповідність, яка породжує істину і з якої починається будь-яке творення реальности, проникаючи пласт за пластом, навпомацки, навмання до недосяжних померкових глибин початку й кінця, проникаючи до незбагненно-божественного у світі, у всесвіті, в душі ближнього, проникаючи до тієї останньої богозавітности, яка, ладна прокинутись і відкритися, таїться повсюди, навіть у найпослідущій душі; саме це відкриття божественного через самопізнавальне пізнання власної душі, — саме це і становить місію людського мистецтва, його вселюдську місію, його пізнання місію, а отже, й виправдання його права існувати, що виявляється у мистецтву рокованій похмурій близькості до смерти, бо лише в такій близькості воно і спроможне стати мистецтвом істинним, бо лише так воно — до символу розкрита людська душа; воістину, він про це знав,