Смерть Верґілія

— …тож перед тим відкриваються межі на заклик і Бога, і долі — їхня воля єдина, — на кого покладено останній священний обов’язок прийти на поміч, але тому, кому такою подвійною волею Бога і долі суджено стати поетом, кому лише знати і передбачати, лиш писати й казати роковано, тому в житті, тому й у смерті покуту заказано, і навіть надгробок для нього — просто гарна споруда, земне пристановище для власного тіла, ні вхід, ані вихід для нього, ні вхід на стезю нескінченного сходження вниз, ані вихід до вороття нескінченного; доля не хоче подарувати йому провідну злотолисту віть, віть пізнання, тож його спостигає обвинувальний присуд Юпітера. Так і самого його приречено на клятвопорушення і воднораз на знедолення клятвопорушника, і його погляду, що ковзнув мимоволі униз, на землю, було вільно уздріти лиш трьох співвинуватців клятвопорушення, що плелися оце бруківкою, — провісників того обвинувального присуду; його погляду не вільно було зазирнути глибше, під поверхню бруківки, під поверхню світу, під поверхню мови й мистецтва; заказано було йому спускатися вниз, до неземних глибин, а повертатися з них, здійснюючи цей титанічний чин, — уже й поготів, заказано було повертатися, даючи змогу утвердитись тому людському, що в ньому є, заказано було підійматися й оновлювати клятву творення, і він про це завжди знав, а тепер виразніше, аніж будь-коли доти, усвідомлював, що його позбавлено допомоги спасителя, позбавлено раз і назавжди, позаяк без допомоги клятвеної нема допомоги й людської, і лише їхня єдність втілює ту Титанову місію, що творить спільність, творить людність, землею породжену і до небес звернену, бо лише в людності, лише у справжній спільності, що віддзеркалює загалом усю людність, всю цілісність роду людського, вершиться той коловорот, що його нам дає пізнання й що сам дає пізнання, коловорот божественного запитання й відповіді, в якому нема уже того, хто помогти не годен, хто не годен обов’язок сповнити, хто вже не годен дотриматись клятви, — нема його, бо сам він збагнув: той титанічний труд — звершити, упорати, обожнити людське буття, про що саме і йшлося, йому не до снаги; воістину, він про це знав,