Смерть Верґілія

…Минулось і зникло, зостався лише невиразний спомин про те, що реальне було — навіть більш, ніж реальне; лише ім’я зосталось від жінки, яку він кохав, лише тінь невиразна, лише невиразний відблиск; вона канула у випадковість незвідану, й не зосталось нічого, тільки здивований спомин про те, що було й відлунало, про краси тої музику, яка відлунала, про подив колишній і колишнє незбагненно глибоке оте забуття, яке він намагавсь відшукати з дивовижною впертістю пияка на похмілля, о, дивуючись навіть у споминах, що це було, що краса залунала колись, що могла залунати, що вона, людського прибравши образу, знов і знов промениться із нього, немовби легенька, породжена вічністю, навіяна вічністю мла, далека й знайома, близька і чужа усмішка ночі, що спалахує й гасне, тендітна, мов вицвіт крушини, ніжний серпанок вмирання, що повиває усе людське, серпанок людського, що згустився в красі, ставши в ній водночас прозорішим, так ніби разом із ним у душу проникло саме забуття, так ніби й душа у красі забулася і здобула своє земне безсмертя, здобула забуття лише в красі, так ніби в людській красі ще зблиснули рештки останні вже давно очевидної надії на недосяжно-нерозгадані знання про умирання. Нічого цього не зосталось, лише нездоланна смерть чатувала за солодким, як саме умирання, образом, що знову і знову вертався; нездолана, на повен зріст у безмірі смерть поставала, сягаючи зір, сфери собою заповнюючи і собою поєднуючи, і разом із нею, покликане її німотою, пробуджене її німотою, її заповнюючи і саме бувши нею, зненацька зашуміло все те, що опиняється в обіймах смерти, — шелест німотний смерти, шелест німотний усього того, що опиняється в її обіймах, що вона упокорює й губить, що випадковістю породжене і їй підвладне, все розмаїття людських образів в очікуванні смерти, все розмаїття пузанів, шкандибайл, горлопанів, базік, усе розмаїття образів такої товкотнечі, від якої порожня кам’яна чаша майдану аж розбухла і яка всі сферні простори заповнила, хоч і нітрохи не змінила ні порожнечі майдану, ні порожнечі просторів, і товкотнеча ця немов розламала і вивергала час — ціле збіговище мертвяків одночасности, багатоликість людської тлінности, тлінна людина в багатоликому колі своїх перевтілень, із своїм кістяком і черепом — опуклим, пласким або видовженим, порослим волоссям, травою чи льоном, кучматий чи лисий, череп до черепа; людина, наділена черепом, наділена розмаїтими ликами — тваринними, рослинними, кам’яними, дивно обтягненими шкірою, гладенькими, прищуватими й зморшкуватими, м’язистими чи обвислими, зі щелепами, щоб жувати й говорити, з кам’яними зубами в запалому роті, наділена обличчям людина з розмаїтими запахами від шкіри своєї й зі своїх порожнин, зі своєю усмішкою, безглуздою й хитрою, ошкіреною і безпорадною, зі своєю навіть у глибокім сум’ятті божественно-зворушливою усмішкою, що відкриває обличчя їй, перше ніж сміх знов сховає його, щоб її око не бачило, якої страшної руйнації зазнало творіння, обдарована зором людина, вирлоока, застиглоока, кришталевоока, похмуроока, живоока, в очах своїх власну долю вона відкриває, сама ув очах своїх себе приховує, доленосна людина, саме силою ока доля на сором її прирікає, сповнена сорому й усе ж не позбавлена мови людина із голосом, що його безсоромно формують щелепи, губи й вологий язик, голосом, який з неї вихоплюється й подих несе, і слово несе, і єднання несе, голосом грубим, масним і улесливим, гнучким, громовим і задерев’янілим, сухим, здушеним і верескливим, гавкітливим і все ж таки ладним щомить перелитися в пісню; людина, ця чудесна й жахлива цілісність буття анатомічного, цілісність мови, емоцій, пізнання і непізнання, тупої дрімоти, безкінечного перерахунку дзвінкої монети, жадань і загадковості, оця неподільна істота, поділена на всілякі органи, на життєві зони, субстанції й атоми, істота багатоманітна й багатогранна, вся ця її багатоликість, цей хаос людських складових частин, сяк-так докупи зібраних, ці хащі творення, земні у своїй реальності, земні, як її кам’яний кістяк, земні, як смерти кістяк, усі ці нетрища тіл, нетрища рук і ніг, нетрища очей, нетрища голосів, ці хащі напівсотворіння і неготовности, що постали із похітливости випадку й раз у раз, знов і знов проростають одні із одних, з усе новою похітливістю випадку лигаються, паруються, злягаються, сплітаються, галузяться, все ширше розгалужуючись і оновлюючись, щоб воднораз безперестанку відмирати й щоб усе, що зів’яло, засохло й відмерло, — щоб усе це упало на землю, ці людські хащі в їхній рослинно-тваринній приреченості на життя і на смерть, і тепер ось ці хащі з подобою смерти суцільним потоком наринули, разом зі смертю зашурхотіли, зашелестіли і заніміли, це була сама смерть, що наповнює сфери, хаос людський випадків, такий випадковий і смертний такий, що ми вже, по суті, й не знаємо: той, хто живим випадково трапляється нам, — він давно вже помер чи навіть ще й не народився, він трапляється нам, ще не померши чи ще не народившись?.. О Плотія, Плотія, вік незнайдена, вік її не знайти! Ох, не судилось йому знайти її в нетрищах мертвих, для нього вона знову канула глибоко-глибоко у самозречення, і було в нього самого менше спільного з нею, аніж із мертвою, бо вмер він і сам, відійшовши у передсмертя без творення, відійшовши до клятвопорушних, кульгавих, слизьких, відійшовши до самозречення і впавши у звульґаризовану міську літературщину, що зводить на манівці примарних своїх перемін та примарних осяянь і саму смерть, єднаючи смерть із красою, красу зі смертю, щоб у такім ототожненні, нечистому й спраглому тліні, в такім самообмані досягти недосяжного, щоб у власних очах сфальшувати недосяжне знання про смерть, а заразом, певна річ, і перенести насолоду від отаких підмін і на саме кохання, ба навіть щоб цю нечисту, цю награну гру довести в коханні до її кульмінації; бо хто до кохання нездатний, хто на єдність нездатний, яку воно творить, той у безвиході своєї самотности мимоволі шукає рятунку в красі; жорстокість його під’юджує і робить із нього шукача краси, красу він обожнює, але ніколи не любить, а натомість стає радше споглядачем краси у коханні, тим, хто прагне красою розпалити кохання, бо те, що розпалене, він переплутує з тим, що його розпалює, бо і в коханні він передчуває і відчуває хмільну насолоду, насолоду від смерти, від краси насолоду, забуття насолоду, бо в туманних глибинах гри у красу і любови до смерти він розкошує таким забуттям, з готовністю й наміром він забуває, що кохання, хоч і наділене даром творити красу, завжди не красу за мету свою має — споконвіку в кохання одне лиш завдання, що стоїть над усіма людськими завданнями, і незмінно було воно з давніх-давен те саме: брати долю чужу на себе; ось що таке, ніщо інше, кохання; та немає між мертвими єдности, позабували вони одне одного…