Нетопир
- Автор: Несбё Ю
- Серия: harry hole #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5619-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Нетопир». Краткое содержание книги:
У Сіднеї жорстоко вбито молоду норвежку Інгер Холтер. Для розслідування цього злочину на допомогу австралійським поліцейським приїздить детектив із Осло Харрі Холе. В Австралії на нього чекає багато несподіванок. Тут він зустрічає й втрачає друзів і кохання. А пошуки вбивці, подібного до страшного змія Буббура з легенди австралійських аборигенів, перетворилися для нього на смертельний бій із загадковим ворогом.
Бірґіта щось буркнула. Харрі вів далі:
— Іноді я думаю, що щось знаю. А наступної миті знову виявляюся викинутим у гігантську плутанину. Я не люблю плутатися, просто не терплю. Тому краще б я або взагалі не помічав деталей, або ж умів складати їх в осмислену картину.
Він повернувся до Бірґіти й уткнувся в її волосся.
— Шкода, що Бог дає людині так багато сприймати і так мало розуміти. — Він постарався вловити знайомий запах її волосся, але, мабуть, уже забув його.
— І що ж ти бачиш? — запитала вона.
— Що всі намагаються мені на щось указати.
— На що ж?
— Не розумію. Знаєш, як жінки — розповідають історії, які насправді про щось інше. І ясно ж, що читати треба між рядків. А я не вмію. Чому ви, жінки, не говорите просто і прямо? Ви переоцінюєте можливості чоловіків!
— Тепер я винна? — розсміялася Бірґіта і вдарила його.
Перекоти відлуння рознеслися підводним тунелем.
— Тсс, не розбуди Морського жаха, — сказав Харрі.
Бірґіта не відразу звернула увагу на те, що Харрі навіть не торкнувся вина.
— Але ж келишок не завадить? — здивувалась вона.
— Ні, — відповів Харрі. — Завадить. — Він з посмішкою пригорнув її до себе. — Але не будемо про це.
Він поцілував її, і Бірґіта затамувала віддих, ніби цього поцілунку чекала все життя.
Харрі прокинувся і здригнувся. Свічка догоріла, було темно, як у безодні. Він не знав, звідки раніше струміло зеленувате світло — від місяця чи від міських вогнів, — але тепер не було і його. Та Харрі пойняло якесь дивне відчуття. Він намацав поряд з Бірґітою ліхтарик і увімкнув його. Бірґіта лежала, загорнувшись у свою половину вовняної ковдри, роздягнена і задоволена. Харрі спрямував світло на скляну стіну.
Спочатку він подумав, що бачить власне віддзеркалення, але коли очі звиклися, серце Харрі шалено закалатало і завмерло. На нього холодними, безжиттєвими очима дивився Морський жах. Харрі видихнув, і його дихання застигло на склі перед блідою і мокрою примарою потопельника, такою великою, що здавалося, він заповнює собою все. Зуби ніби намалювала дитина: нерівна лінія абияк понатиканих хижих білих трикутних іклів.
Потім він повільно поплив нагору, але очі його були прикуті до Харрі ненавистю. І цьому мертвому білому тілу не було кінця.
— То завтра ти їдеш?
— Так точно. — Харрі тримав у руках чашку кави і не знав, що з нею робити.
Маккормак підвівся з-за столу і почав походжати перед вікном.
— Так ти вважаєш, до розгадки недалеко? Гадаєш, тут орудує психопат, безликий убивця, який убиває, підкоряючись раптовому пориву, і не залишає слідів? І нам просто треба чекати, коли він іншим разом зволить припуститися помилки?
— Я цього не говорив, сер. Я просто вважаю, що більше вам нічим допомогти не зможу. До того ж телефонували з Осло — я потрібний там.
— Чудово, Ховлі. Я передам їм, що тут ти себе виявив добре. Тебе ж там вирішили підвищити по службі?
— Мені поки про це не говорили, сер.
— Натішся безтурботним сіднейським життям перед від’їздом, Ховлі.
— Спочатку перевірю цього Алекса Томароса, сер.
Маккормак стояв біля вікна і дивився на затягнуте хмарами небо задушливого Сіднея.
— Іноді я нудьгую за домівкою, Ховлі. За моїм чудовим островом.
— Перепрошую, сер?
— Я ківі. Ківі, Ховлі. Так тут називають вихідців з Нової Зеландії. Батьки переїхали сюди, коли мені було десять. Люди там добріші. Принаймні, так мені пам’ятається.
— Відчиняємося не скоро! — буркнула сердита жінка з мийним засобом у руці.
— Все нормально, я домовився з містером Томаросом, — відповів Харрі, роздумуючи, чи переконає її норвезьке поліцейське посвідчення. Але воно не знадобилося. Двері відчинилися прямо в нього перед носом.
Від «Олбері» пахло старим пивом і милом, і вдень він здавався набагато меншим.
Алекс Томарос, він же містер Бін, він же вайло-скат, сидів у комірці за баром. Харрі увійшов і назвався.
— Чим можу допомогти, містере Ховлі? — Він говорив швидко і з виразним акцентом — своєю версією мови, як іноземці, які вже деякий час прожили в країні.