Вода, павутина

Дамір закам’янів. Не знав ані як це зробити, ані як цього не зробити. Злякався. Йому здалося, що Пречиста навмисно замовкла і замислилася над його поведінкою.

Але ні. Думала вона про щось інше.

— Я люблю гру Ґо, бо вона старша за мене.

— Я не впевнений, що розумію, чому.

— Чому? Тому що те, що старше від мене, віддаляє межі відповідальності.

— Не розумію, про що ти кажеш. Не розумію всіх слів.

— Та розумієш. Як і в… звичайному житті. Знаєш, що молодим людям багато чого пробачають, і так само пробачають всім решта, хто є молодим. Молодшим. Навіть тваринам. Так і я, коли знаю, що щось старше за мене, маю відчуття, що можна вибачити і якісь мої огріхи і помилки. Зрештою, багато чого всім і кожному пробачається, — засміялась вона. — Навіть цілим державам.

— Я не встигаю за тобою. То ми були в стародавньому Китайському царстві, а тепер ми вже в тих… молодих державах.

Пречиста радісно сплеснула ручками.

— Не будемо про це. Нумо, я тебе навчу грати в Ґо. Це прекрасна інтелектуальна гра.

— Не думаю, що можу чому-небудь новому навчитися. Ти й сама знаєш, що в мене не… все добре з думками. Знаєш, що я… розумово відсталий.

Відвернув голову до стіни і знайшов крапочку, яка не рухалася.

— Дурниці. Ти можеш все, що захочеш.

Зробила паузу, а тоді схвильовано прошепотіла:

— Даміре, Даміре! Хтось стоїть біля вікна!

Він стурбовано обернувся до вікна, навіть припіднявся.

— Де? Не бачу нікого.

Почув її дрібнесенький сміх. Зараз він його ні з чим не порівнював. Чітко його розпізнавав.

— Та, Даміре, нема нікого. Просто я з досвіду знаю, що люди розгублюються, коли щось з’являється несподівано… нізвідки. Тому я й звернула твій погляд до вікна. Дивись сюди, на ліжко.

Дамір розізлився.

— Та ну тебе…

Хотів їй дорікнути. Не встиг. На ліжку помітив дошку, покреслену лініями.

— Що це?

— Дошка.

— Порожня?

— Так. Тільки поля, які творять цих дев’ятнадцять вертикальних і дев’ятнадцять горизонтальних ліній. Так, дошка порожня. Крім того, що вона стародавня і її вигадала жінка, гра мені подобається ще й тому, що починається порожньою дошкою.

— Як гра може починатися порожньою дошкою?

— Як і все в житті. Все починається з порожньої дошки.

— І що далі?

— Ставиш свій камінець не певне місце, і він лишається там до кінця партії. Або його захоплюють в полон. То називається «втратити свободу».

— Ніяка то не гра.

— Так? І тобі вона схожа на життя?

— Я цього не казав.

Він помітив, як почав повторювати фрази Пречистої. Не міг більше стежити ні за словами Пречистої, ні за грою Ґо. Він відвернувся, вона зрозуміла, і дошка зникла з маленької кімнатки. Мала Пречиста чекала, бачила по ньому, що він хоче щось запитати.

— Знаєш, як зараз, саме зараз Давид? Про що він думає зараз, коли спить?

Вона замовкла, дала йому знак, щоб і він замовк, і чогось чекала. Тоді посміхнулася, але невесело.