Вода, павутина

Так от.

Таємницею вічного прагнення подорожувати є підсвідома жага людини до змін ідентичності.

Я запам'ятав те, що написав у своєму календарі на Святу вечерю 1999 року, у спільному міленійському запалі і бажанні залишити після себе щось мудре і неповторне у столітті, яке вже минуло. Я справді не знаю, чого я очікував від приходу нового тисячоліття, але, звісно, чогось таки очікував. Комп'ютерних баґів? Політичних переворотів? Кінця світу? Не знаю. Зараз ми всі знаємо, що нічого значного і подібного до перевороту не сталося, хоча, як ви пригадуєте, десятирічна державна влада змінилася новою, до якої я ніяк не ставився, як і до цієї сьогоднішньої чи будь-якої іншої, яка неминуче прийде. Я зазначаю це тому, що, думаю, важливо на початку пояснити, що нічого, пов'язаного з якимись зовнішніми чинниками, мене не стосувалося, і загалом мене не стосується і не впливає на мої розмірковування, а тим більше на мої вчинки. Принаймні так мені здається. Чи я так лещу собі? Не знаю. Моє ставлення до того, що називається громадськими рухами, давно розвинулося у своєрідну летаргію і те, що би хтось доброзичливий міг визначити як справу родинного виховання, а не інтелектуальної дистанційованості.

Наскільки я пригадую, інші теж чогось очікували від зламу століть, але не пригадую, щоб бодай хтось, крім мене, відчув незмірне розчарування фактом, що нічого драматичного не трапилося. Пригадую, я почувався обманутим, самотнім і несправедливо покинутим. Знаю, це звучить безумно, через це, ми, зрештою, і спілкуємося, але визнаю, я почувався, наче всесвіт передумав і назавжди покинув Землю, щоб вона сама собі давала раду, як вміє і знає, і покинув мене на тій Землі, незмірно малого і неважливого. Мені здається, що те відчуття порожнечі саме в момент переходу у щось невловиме, як от перехід в нове тисячоліття, насправді було лише кульмінацією мого тривалого незадоволення і невписування не лише в сім'ю, але й у все, що мене оточує. Просто почувався, наче помер, але якимось дивом ще дихаю. І я, звісно, піднімав тости за новий рік і нове тисячоліття, і навіть нову владу, а насправді був абсолютно байдужим, вибачте за цяцьковане порівняння, байдужим, як гравець, який програв у рулетку величезну суму, але ставка була з чужих, легко набутих і, відповідно, певним чином, неіснуючих грошей, байдужість була необхідним і нормальним наслідком. Якось так.

Чим саме я був незадоволений і коли це почалося, не можу вам достеменно сказати. Інколи мені здається, що цей мій довготривалий, краще сказати тривалий стан незадоволення — це, певним чином, прадавнє незадоволення і відчуження, яке я в собі носив з дитинства, звичайно, не зі своєї волі, воно є якимось успадкованим незадоволенням і успадкованим відчуженням від середовища, в якому живу. що я — я й досі так вважаю — перейняв від своїх переселених предків. Сім'я завжди, а особливо якщо йдеться про вашу сферу, — початок, а передовсім кінець всього, тому і я спробую почати з неї. Зрештою, так ви мені й радили. Почнімо з неї, але мені буде потрібно більше зосередженості, сьогодні я на це не здатен. Вибачте.