Муссоліні
- Автор: Кампі Алессандро
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-38-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Муссоліні». Краткое содержание книги:
На догоду найвибагливішого читача автор книжки «Муссоліні» Алессандро Кампі зібрав і врахував усе розмаїття та суперечливість образів, які залишились і нашарувались у підґрунті колективної пам’яті не одного покоління. Просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, арешти й ув’язнення, діти та пасинки, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, а відтак народний глум і наруга над тілом – усі ці факти біографії диктатора становлять основу міфу і антиміфу про Муссоліні.
Для широкого кола читачів, зацікавлених аналізувати тенденції та проводити паралелі, щоб зрозуміти перебіг історії загалом.
Незважаючи на всі ці труднощі, наприкінці 1920 року Італійський союз боротьби набув конкретних обрисів на національній політичній сцені. Що відбувалося тим часом? Насамперед спонтанна регресія й очевидний провал революційного руху під тиском руху робітничого. Згодом д’аннунціанівську авантюру було безславно завершено під різдвяні вибухи гармати 1920 року. Але найголовніше те, що в надрах муссолінівського руху зміцнів «новий» фашизм: аграрний і провінційний, фашизм паданських рівнин і місцевих лідерів, який виник у контексті селянських заворушень як самовираження середніх прошарків сільських мешканців у боротьбі з батрацькими організаціями. Цей фашизм уже не пов’язувався з ветеранським світом, а тому із соціальної, психологічної та ідеологічної точок зору він дуже відрізнявся від міського фашизму та фашизму «вісімнадцятих» з міланським корінням, дух якого випростувався з воєнних окопів.
Зростання аграрного фашизму – для якого насильство проти політичних опонентів за допомогою сквадристів стало майже систематичною практикою, – поза сумнівом, сприяло трансформації авангардного міського руху в політичну, територіально розширену організацію з опорою на великі маси людей і цим зумовило як поступову мілітаризацію, так і політико-ідеологічні метаморфози. Адже ідея революції потроху втрачала синдикалістський і диверсійний характер, спрямований на підрив консолідованих економічних рівноваг (типовий для лівого радикалізму, з якого свого часу виник фашизм), і дедалі більше відчувала вплив націоналістичних почуттів і типового дрібнобуржуазного духу, проте з невичерпною для фашизму авантюрною жилкою та бунтарством. Аграрний фашизм у поєднанні зі сквадризмом раптово став реалією, контролювати яку було складно навіть для Муссоліні. Тож його лідерство в русі неодноразово ставало предметом обговорювання на відтинку між зимою 1920 року та літом 1921 року (етап великого напруження розпочався з серпня 1921 року, наступного дня після так званого пакту про примирення, через який фашисти та соціалісти взаємно зобов’язалися припинити будь-яке насильство між собою, дуже бажаного для Муссоліні пакту, але жорстоко оскаржуваного й зведеного нанівець, власне, передовими представниками аграрного сквадризму). Але, з іншого боку, це був політичний інструмент, який Муссоліні підтримував і майстерно використовував як тактичну зброю для здійснення тиску та нав’язування своїх умов, що забезпечило йому простір для маневрів на політичній сцені, в тому числі на майбутнє. Настільки, що деякі історіографи вважали, що саме «чорний терор», використання насильства, спроба стати «білою гвардією» буржуазії та увійти до табору консерваторів як контрреволюційна й антинародна сила порядку більше за інші фактори сприяли стрімкому сходженню фашизму від кінця 1920-го до осені 1922 року.
Роль сквадризму та насильства дійсно була значною (інакше й бути не могло, адже насильству відводилося настільки значне місце в символіці фашизму, що воно стало однією з його визначальних і специфічних рис з історично-ідеологічної, естетичної та антропологічної точок зору), але не вирішальною сама по собі. Умови, за яких вистигло сходження фашизму до влади, були насправді більш складними та взаємопов’язаними, ніж це можна припустити з огляду на тлумачення фашизму як інструменту в руках керівного ліберального буржуазного класу й збройного табору джоліттівського проекту, мета якого – згуртувати буржуазію в антисоціалістичному й антинародному дусі. (Проект був офіційно ухвалений завдяки проникненню в «національні блоки» за особистим бажанням Джолітті кандидатів од фашистів разом із католиками та лібералами на політичних виборах у травні 1921 року, що принесли Італійському союзу боротьби 35 депутатських мандатів, з-поміж яких опинився сам Муссоліні – за нього активно голосували в Мілані, і він увійшов у «велику політичну гру» національного рівня вже на чітко визначених правих позиціях.) Аби не розпилятись у спробі зробити ретельну історичну реконструкцію, звернемо увагу щонайменше на три інших фактори, без яких перемога чорносорочечників була б украй важкою.
Для початку треба зауважити, що з певного моменту фашизм перетворився на політичний феномен із безперечною соціальною, ідеологічною й політичною автономією. Народжений інтуїцією Муссоліні в бунтарському розтлінні післявоєнного періоду як підривне угруповання серед стількох породжених цими обставинами можливостей, що потроху самі собою зникли, фашизм доволі швидко перетворився на «водозбір» певних соціальних інтересів і політичних інстанцій, що здебільшого виводили на дрібну та середню буржуазію в містах і селах, хоча й різну за соціальною та територіальною структурою, проте рівною мірою ворожу як до пролетаріату, так і до великого капіталу. Після війни дрібна та середня буржуазія перебувала у пошуках сили, здатної представляти її в політиці, захищати її економічні інтереси, розсіювати її страхи та задовольняти амбіції. Такою силою виявився фашизм, попри те що він здавався суперечливою реалією, позбавленою чітких теоретичних координат, відкритою будь-якому впливу або настрою у вічних коливаннях між революцією та реакцією, патріотичною, але не суто націоналістичною, навколосоціалістичною, але антибільшовицькою та антимарксистською, ліберальною в економіці й водночас чутливою до ідеї державного будування. Все це пояснювалося тим, що фашизм «прийшов останнім»32 на вже перенаселений і структурований політико-партійний фронт, де нелегко було знайти вільне місце та привернути до себе увагу (звідти, між іншим, притаманна фашизму властивість використовувати насильство як інструмент політичної дії). І все ж таки з огляду на мінливу політичну реальність на службі великої провладної буржуазії не варто вдаватися до однобокої негативної конотації, адже саме такий характер – соціально магматичний, політично безпрецедентний та ідеологічно еклектичний – зробив із фашизму унікальну й автономну політичну силу: інноваційну щодо цілей та інструментів боротьби порівняно з іншими, дедалі більше здатну приборкувати людські маси. Він підтримував усе тісніші відносини співробітництва з консервативними та ліберальними політико-соціальними силами, присутніми на національній політичній сцені, але як носій достатньо автономного політичного проекту.