Ностромо. Приморське сказання

Напевно, ніколи ще Ернандес не ризикував своєю головою менше, ніж тоді, коли смиренно прохав про дозвіл купити помилування собі та своїй банді дезертирів ціною вступу на військову службу. Він легко міг від’їжджати на далекі відстані від пустельних земель, де ховалось його лігво, бо в усій провінції не залишилося жодного військового підрозділу. Регулярний гарнізон Сулако вирушив на південь, де йшла війна, на борту одного з пароплавів ОПСК разом зі своїм духовим оркестром, який, відпливаючи, заграв на містку марш Болівара. Великі фамільні карети, що під’їхали до берега гавані, аж розгойдувались на своїх високих шкіряних ресорах від запалу сеньйор і сеньйорит, які повставали на повен зріст і махали мереживними хустинками, поки від молу один по одному відчалювали баркаси, повнісінькі вояків.

Посадкою керував Ностромо під контролем капітана Мітчелла, розчервонілий на сонці, показний у своїй білій жилетці, уособлюючи об’єднану спільними тривогами добру волю всіх матеріально зацікавлених сил цивілізованого світу. Генерал Барріос, який командував частинами, на прощання запевнив дона Хосе, що вже за три тижні Монтеро сидітиме в нього в дерев’яній клітці, яку тягнутимуть три пари волів, і так його провезуть через усі міста республіки.

— І тоді, сеньйоро, — вів він далі, знімаючи кашкета з кучерявої сталево-сивої голови перед пані Ґулд у її ландо, — і тоді, сеньйоро, ми перекуємо наші мечі на рала і розбагатіємо. Навіть я сам, щойно залагодиться ця маленька справа, відкрию на якійсь ділянці своєї землі на llanos fundación[120] і спробую заробити у мирі та спокої трохи грошей. Сеньйоро, ви знаєте, вся Костаґуана знає — та що це я? — увесь Південноамериканський континент знає, що Пабло Барріос зажив уже досить воєнної слави.