Ностромо. Приморське сказання

Дон Хосе Авельянос знав, що це за милування.

Його здоров’я і добробут були таки добряче підірвані, аби розігрувати перед верховним очільником демократичних інституцій щиру подячну виставу. Він подався на спочинок до Сулако. Його дружина мала в тій провінції маєтності й ніжною турботою повернула чоловіка з дому смерті й неволі до життя. Коли вона померла, їхня донька, єдина їхня дитина, була вже досить дорослою, щоб присвятити себе «бідолашному папá».

Панна Авельянос, яка народилась у Європі й почасти здобула освіту в Англії, була високою серйозною дівчиною з холоднокровними манерами, мала широке біле чоло, розкішне темно-каштанове волосся і сині очі.

Юні леді Сулако благоговіли перед її вдачею та вихованням. Вона мала репутацію дівчини дуже освіченої та глибокодумної. Щодо гордощів, то добре відомо, що всі Корбелани були горді, а її мати — з дому Корбеланів. Дон Хосе Авельянос дуже покладався на самопосвяту своєї любої Антонії. Він приймав її турботи так сліпо, як ті, котрі, хоч і створені за Божим образом і подобою, однак скидаються на нечулих кам’яних ідолів, перед якими куриться жертовний дим. Дон Хосе був знищений у всіх сенсах, проте людина, в якій горять пристрасті, не буває в житті банкрутом. Дон Хосе Авельянос пристрасно бажав своїй країні миру, процвітання та (як зазначено в передмові до «Півстолітньої смути») «почесного місця у спільноті цивілізованих націй». У цій останній фразі він розкривається не лише як патріот, а й як повноважний посол, тяжко принижений віроломством свого уряду стосовно іноземних власників облігацій у їхньому краю.