Уран [uk]

Вісімнадцять літ минуло від тієї захмареної осінньої ночі, коли Марта, залишивши малу Степку, втекла з Ладьком Мартиненком із Сосонки. Власне, це ще була не втеча. Марта не знала, що Полікарпові написали на далекі лісові розробки, щоб приїхав, якщо хоче мати жінку, бо злигалася вона з Ладьком і вже без сорому ночує в нього. Того вечора приїхав до Ладька його далекий родич з Узгір'я. Поставив забрьохану тритонку на подвір'ї, і пішло. Випили по добрій чарці, поспівали. Ладько сидів захмелілий і щасливий.

— Що скажеш? — показував посоловілими очима на Марту.

— Кругом двадцять п'ять,— запевнив родич.— Тільки не твоя... Повернеться Полікарп Чугай із заробітків — уб'є.

— Що буде — не знаю, а зараз моя,— обнімав безсоромну Марту.

Опівночі родич запропонував:

— Поїдемо в Узгір'я, на баштани... Там дід наш сторожує. Курінь — машиною розвернутися можна.

— Поїдемо! — загорілася Марта.— Ладьку, поїдемо... Хочу в курінь!

Ладько кинув у кузов машини оберемок сіна, ковдру, одягнув нового костюма, підхопив захмелілу Марту, і тритонка повезла їх із Сосонки. Вони лежали в кузові на сіні, божевільні від щастя, не помічали, як проїхали село, місток через Русавку, Косопілля, не помічали, бо дивилися на зорі. Марта не зогледілась, як і заснула. Ладько прикрив її хусткою й не відривав очей від вродливого обличчя. Мав Ладько й до Марти дівчат і молодиць, які забігали до його холостяцької хати. Жив, не журився. Казали люди, що привіз Ладько після війни з Німеччини три ящики голок і нажився на них в повоєнні літа, коли за голку правили на ярмарках, як за батька. Може, воно так і було, але в своєму селі він жодної голки не збув — казали, що перепродував спекулянтам.

Ладько був ставний, чорночубий, горбоносий, веселої вдачі й легко жив на цьому світі. А що йому? Повернувся з армії — батьків не застав уже, в хаті жила старенька тітка, та й та незабаром померла. Працював Ладько в Косопільській МТС механіком.

З Полікарпом Чугаєм вони приятелювали, тому й покликав його Чугай на вечерю, коли привіз Марту з дочкою до матері. Запала тоді в душу Ладькові Чугаєва жінка. Хоч що робив, хоч де ходив — усе ввижалася йому Марта. Зустрічалися вони рідко, випадково, то біля криниці, то в кооперації. Побачить Марту Ладько, стане, як вмурований, і, здається, наскрізь пронизує її своїми очима.

— Ой, не дивись так, Ладьку, бо я заміжня,— відказувала Марта.

— Ну то й що? Я вкраду тебе.

— Спробуй.

Не довго тужила Марта, коли поїхав заробляти гроші на хату Полікарп. Ладькові й красти не довелося її, сама прийшла якось увечері та й зосталася до ранку. Як відомо, в Сосонці таємниць не існувало, тож і взяли на язички молодиці Марту й Ладька. А вони не зважали ні на що, віддавалися своєму коханню, своїм утіхам, наче перед страшним судом.

Цілу добу пробули на узгір'ївському баштані Марта з Ладьком, а другого дня аж сюди дійшла чутка про страшну ніч у Сосонці.