Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

— А тут іще служниця сказала, що не може прийти, бо в неї гарячка. Саме сьогодні. І чого вона в такий час заслабла? Просто збожеволіти можна. Поліція приходила, дружина Діка дзвонила. Що мені тепер робити? Сама не знаю.

— І що казала його дружина? — запитав я.

— Я нічого не второпала, — зітхнувши, відповіла Аме. — Вона тільки плакала. Та раз у раз щось тихо шепотіла. Майже нечутно. Я губилася й не знала, що ж їй сказати… Бо що ж тут відповіси, правда?

Я кивнув.

— Тож я сказала, що всі його речі відішлю їй якнайскоріше. Та вона не переставала плакати. Як несамовита.

Після цих слів Аме глибоко зітхнула й опустилася на диван.

— Що-небудь вип’єте? — спитав я.

— Якщо можна, гарячої кави, — відповіла вона.

Передусім я витрусив недокурки з попільниці, витер ганчіркою попіл зі стола і відніс на кухню чашку з гущею какао на дні. Потім прибрав на кухні, скип’ятив воду в чайнику й заварив міцної кави. На кухні справді все було розставлено так, щоб Дік Норт міг легко куховарити, але тепер, через день після його смерті, виразно проступили ознаки безладу. Посуд у раковині, цукорниця без покришки. На газовій плиті — плями від висохлого какао. Столовий ніж із недорізаним сиром чи бозна-чим.

«Бідолаха», — подумав я. Скільки зусиль він доклав, аби створити свій порядок! Та минув один день — і все це безслідно зникло. Наче й ніколи такого не було. Люди залишають свої тіні в тому місці, яке їм найбільше підходить. Для Діка Норта таким місцем була кухня. Але й у ній за одну мить не стало його хиткої, малопомітної тіні.

«Бідолаха», — повторив я подумки.

Інших слів не знайшов.

Коли я приніс каву, Аме та Юкі сиділи на дивані, притулившись одна до одної. Спочиваючи головою на плечі дочки, Аме дивилася згаслим, вологим від сліз поглядом у простір. Здавалося, що під дією наркотиків у неї нервове виснаження. Юкі мала байдужий вигляд, але начебто не відчувала особливого невдоволення від того, що знеможена мати спирається на неї. «Дивовижні мати й дочка!» — подумав я. Щоразу, коли вони разом, їх огортає якась дивна атмосфера. Щось таке, чого я не відчував у кожної з них окремо. А що саме — я не здогадувався.

Аме взяла чашку обома руками й пила каву повільно, як щось надзвичайно рідкісне.

— Смакота! — сказала вона.

Допивши каву, Аме начебто трохи заспокоїлась. Її очі посвітлішали.

— А ти що-небудь вип’єш? — запитав я Юкі.

Юкі байдуже захитала головою.

— Усе вже скінчилось? Усі оті юридичні та інші формальності? — спитав я Аме.

— Так, скінчилося. Конкретне розслідування нещасного випадку не було особливо складним. Бо це звичайнісінький нещасний випадок. Приходив поліцейський, повідомив про нещастя. А я попросила його подзвонити дружині Діка. Вона, здається, відразу приїхала в поліцію. І всі формальності взяла на себе. Бо я з Діком ніяк юридично не пов’язана. Після того вона зателефонувала мені додому. Майже нічого не говорила, а тільки плакала. Жодного докору, нічого…

Я кивнув. «Звичайнісінький нещасний випадок», — подумав я. Мине ще тижнів три — і вона, напевне, забуде, що жив на світі Дік Норт. Вона з тих жінок, що легко забувають. А він із тих чоловіків, кого легко забути.