Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Я поцілував повіки Юмійосі.

Вона солодко спала в моїх обіймах. А я не міг заснути. Як у висохлому колодязі, в мене не залишилося жодної краплі сну. Я тримав її ніжно в обіймах та іноді мовчки плакав. Плакав за тим, що вже втратив, і за тим, чого ще не втратив. Та насправді плакав недовго. М’яке й тепле тіло Юмійосі в моїх руках своїм пульсом відстукувало час. А час відтворював реальність. Потім настав ранок. Я підвів голову й пильно стежив, як із реальним плином часу поволі обертаються стрілки будильника. Зовсім помалу, та без упину. Юмійосі дихала мені в плече й залишала на ньому теплий вогкий слід.

«Реальність, — подумав я. — Я тут і залишуся».

Коли стрілки годинника показали сьому, з вікна в кімнату полилося літнє ранкове світло й намалювало на підлозі перекошений квадрат. Юмійосі міцно спала. Я тихенько відгорнув на її голові волосся й поцілував у вухо. «Що ж їй сказати?» — думав я хвилини три-чотири. Можна по-різному привітати. На світі існує стільки різних способів. Стільки виразів. Та чи я зможу як слід висловитися? Чи зможу коливанням повітря передати найзаповітніше? Я перепробував подумки кілька висловів. І з-поміж них вибрав найпростіший.

— Юмійосі! — прошепотів я. — Ранок…