Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Вона ще раз поцілувала його в кутик уст і якусь мить дивилась на нього, раніше вона завжди думала, як це, мабуть, гарно — мати чоловіка й дітей. Про те й про те вона завжди думала воднораз, але тепер вона про дітей не подумала — ні, не подумала про дітей, коли цілувала його, певна, що скоро знов побачиться з ним. Їй стало сумно від цього, але й гарно.— Ну-бо,— тихо сказала вона,— мені справді треба йти...

Він глянув через її плече на вулицю, безлюдну й тиху, гамір на сусідній вулиці здавався далеким-далеким. Невеликі дерева були акуратно попідрізувані. Ілонина рука гладила його потилицю, і він відчував, що ця рука маленька, вузька й міцна.

— Не йди,— попросив він,— або, може, я піду з тобою. Байдуже, що станеться. Добра не жди — ти не знаєш війни, не знаєш тих, хто її затіяв. Не варт розлучатися й на хвилину, коли немає необхідності.

— Є необхідність,— сказала вона,— зрозумій же!

— Тоді дозволь мені піти з тобою.

— Ні, ні! — палко заперечила вона.— Для батька це буде тяжкий удар, розумієш?

— Розумію,— сказав він і поцілував її в шию.— Я розумію все аж занадто добре. Але я люблю тебе й хочу, щоб ти побула зі мною. Не йди.

Вона відсторонилася, глянула на нього й сказала:

— Не проси мене. Будь ласка.

— Гаразд,— тихо промовив він,— іди. Де мені почекати?

— Пройди ще трохи зі мною і я тобі покажу одну кав'ярню там ти можеш посидіти.

Він спробував іти повільно але вона потягла його за собою, і він аж здивувався, коли вони несподівано перетнули людну вулицю Ілона показала на невеликий, вузький будинок і сказала:

— Почекай мене там.

— А ти повернешся?

— Повернусь,— усміхнулась вона як тільки зможу. Я ж люблю тебе.

І раптом обняла його за шию й поцілувала в уста. А потім дуже швидко пішла геть. Він не хотів дивитись їй услід і зайшов до невеличкої кав'яреньки. Входячи, він уже відчував себе вкрай нещасним, спустошеним — йому здавалося, ніби він щось прогавив. Він знав, що чекати безглуздо, і водночас — що не може не чекати. Він мусив дати богові нагоду повернути все так, щоб було гарно, хоча був певен — усе вже повернулось інакше, вона не прийде. Станеться щось там, що не дасть їй прийти,— мабуть, це велике зухвальство: покохати в цю війну єврейку й сподіватися, що вона повернеться. Він навіть не знав її адреси, тож мусив плекати якусь надію, дожидаючи її тут, хоч ніякої надії вже не мав. Можливо, йому слід було побігти за нею, не пускати, примусити її, щоб лишилася; але людей неможливо примусити, людей можна тільки вбивати, і це єдиний примус, який можна застосувати до них. Нікого не можна примусити жити і кохати — теж, в цьому немає ніякого сенсу; єдине, що має над ними владу,— це смерть. І ось він мусив чекати, хоча знав, що це не має сенсу. Він знав також, що чекатиме довше, ніж годину, й довше, ніж цілу ніч, бо то було єдине, що поєднувало їх,— оця кав'яренька, на яку вказав її палець, і єдиний певний доказ, що вона не збрехала. Вона прийшла б, негайно, швидко, якомога швидше, якби тільки це залежало від неї.

Годинник над стойкою показував за двадцять хвилин восьму. Файнгальсові не хотілось ні їсти, ні пити, і він, коли підійшла господиня, замовив зельтерської води, а побачивши її розчарування, ще й карафку вина.

За столиком біля дверей сидів угорський солдат із дівчиною, а посеред залу — гладкий жовтолиций чолов'яга з чорною, як вугіль, сигарою в зубах. Файнгальс випив усю карафку дуже швидко і, щоб заспокоїти господиню, замовив ще одну. Господиня приязно всміхнулась до нього, вона була пристаркувата, щуплява, білява.

Часом на хвильку верталась віра, що Ілона прийде. Тоді він уявляв собі, куди піде з нею: наймуть де-небудь кімнату, і він ще перед дверима назве її своєю дружиною. Кімната буде темна, ліжко в ній старе, широке, коричневе, а на стіні висітиме картина релігійного змісту; буде там комод, на ньому синя порцелянова миска з теплуватою водою, а вікно дивитиметься в садок. Така кімната є, Файнгальс це знав, треба тільки піти в місто, пошукати, і він її знайде, цю кімнату, однаково де,— в будинку для побачень, у готелі, в пансіоні,— вона є, ця кімната, що на якусь хвилину була призначена дати їм обом притулок на ніч, вона справді існує — але вони ніколи не попадуть туди; з болісною виразністю бачив він і брудний килимок перед ліжком, і маленьке вікно в садок — коричнева фарба на рамі облупилася... Чарівна кімнатка з великим, широким коричневим ліжком, у якому вони могли б спати удвох. Але ця кімната залишиться порожньою.

Проте були й хвилини, коли він вірив, що не все ще втрачено. Якби ж вона була не єврейка — в цю війну дуже важко кохати єврейку, саме єврейку, але він кохав її, кохав глибоко, так що міг би і спати з нею, і розмовляти — розмовляти подовгу, дуже часто, знову й знову, він же знав, що небагато є на світі таких жінок, з якими можна і спати, і розмовляти. З нею це було б можливе — з нею багато що було б можливе.

Він замовив ще карафку вина. Пляшка з зельтерською так і стояла не відкоркована. Чолов'яга з чорною сигарою вийшов, і він лишився в кав'ярні з пристаркуватою білявою господинею, в якої була жилава шия, і з угорським солдатом та його дівчиною. Він пив вино й намагався думати про щось інше. Думав про рідний дім — але він майже не бував удома. Відколи скінчив школу, він майже не бував удома; удома він завжди боявся — їхнє сільце, ніби втиснуте між залізницею й річкою, було бідне на рослинність: на його вулицях і навколишніх дорогах не росли дерева, голий асфальт, і влітку, коли стояла задуха, тільки в садках було трохи затінку. Навіть увечері не ставало прохолодно. Він здебільшого приїздив восени, бо йому було приємно помагати збирати врожай: великі садки в рясних плодах, навантажені грузовики, багато грузовиків із грушами, яблуками та сливами проїздили понад Рейном у великі міста; вдома восени бувало гарно, він завжди ладнав із матір'ю та батьком, а коли сестра вийшла заміж за якогось садівника, це його не засмутило — адже восени вдома бувало так гарно... А взимку життя в селі ніби завмирало: воно лежало затиснуте й покинуте між Рейном і залізницею, лежало в холоді, і важкий солодкавий запах із мармеладної фабрики низькими хмарами, забиваючи дух, плив понад рівниною. Ні, він був радий, що може виїхати кудись. Він будував житла й школи, фабрики, багатоквартирні будинки, бо працював у великій фірмі. Казарми теж...