Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Так! — гукнув Файнгальс.

— Назад! Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці.

— Біжи назад,— сказав Веке Файнгальсові,— біжи до наших...

Файнгальс побіг рівчаком униз, далі — вгору і на половині схилу гукнув:

— Гей, лейтенанте Брехт!

— Що таке?

— Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці.

Вся група неквапно рушила назад.

Червоний меблевий фургон уже набився майже повний Файнгальс повільно піднявся покладеними замість сходів дверцями, сів аж спереду, зіперся спиною на стінку й спробував заснути. Шалений гуркіт видавався йому якимсь смішним — тепер він чув, що то стріляють німецькі танки, захищаючи шлях. Вони стріляли забагато — взагалі на цій війні стріляли більше, ніж треба, але, може, так і годилось на цій війні. До фургона вже сіли всі, крім якогось майора, що вручав ордени, та кількох солдатів, що мали їх одержати. Фельдфебель, унтер-офіцер і троє рядових стояли перед невисоким сивоголовим майором з непокритою головою, що, поспішаючи, вручав їм ордени й посвідчення і час від часу по гукував:

— Докторе Грек! Обер-лейтенанте Грек!

Потім він крикнув:

— Брехт! Де лейтенант Брехт?

Брехт озвався з фургона:

— Слухаюсь! — Потім неквапно підійшов до дверей, підніс руку до козирка й вигукнув, стоячи вгорі на похилому помості: — Лейтенант Брехт, пане майоре.

Де ваш ротний командир? — спитав майор. Обличчя його було не розлючене, але сердите. Нагороджені солдати повільно піднялись помостом і пропхалися повз Брехта у фургон.

Майор стояв сам-самісінький на сільській вулиці, з Залізним хрестом 1-го ступеня в руці, й Брехт із украй розгубленою міною відповів:

— Уявлення не маю, пане майоре. Пан доктор Грек щойно віддав мені наказ відвести роту на місце збору, а сам...— Брехт помовчав, тоді знічено додав: — У доктора Грека тяжкий коліт...

— Грек! гукнув майор, обернувшись до села.— Грек! і, хитаючи головою, знов обернувся до Брехта: — Ваша рота билася чудово — але треба відступити...

Ще один німецький танк стріляв з вулиці перед ними в правий бік, і невелика батарея позаду, видно, теж перенесла вогонь туди, куди стріляли танки. В селі вже горіло багато будинків, та й церква, що стояла серед села, вища за всі будинки, теж була повна червонястого сяйва. Зафурчав мотор фургона. Майор, нерішуче стоячи на узбіччі гукнув водієві:

— Рушай!

Файнгальс розгорнув солдатську книжку й прочитав: «Фінк, Густав. Унтер-офіцер. Цивільна професія — шинкар. Місце проживання — Гайдесгайм...»

Гайдесгайм! подумав Файнгальс — і злякався. Гайдесгайм лежав за три кілометри від його рідного містечка і він знав там винарню із вивіскою в коричневих тонах. «Винарня Фінка. Засновано 1710 року». Він часто проїздив тою вулицею, але до винарні не заходив ні разу..

Ту мить двері перед носом у нього зачинились, і червоний меблевий фургон рушив.

Грек раз у раз силкувався підвестись і бігти до виїзду з села, де на нього чекали, але не міг. Тільки-но підводився, як різь у животі змушувала його знов зігнутись, і його тягло на випорожнення: він сидів біля невисокої загородки ями для гноївки, і кал виходив з нього потрошечку, по ложці, хоча позив до випорожнення у змученому болем тілі був невтримний; він не міг навіть сісти по-справжньому: єдина стерпна поза — геть зігнувшись, сидіти навпочіпки й відчувати невелику полегкість, коли та ложечка рідини виходила з нього. В ту мить його оживляла надія, що різь минеться, але вона миналася тільки на ту мить. Ця судомна різь так скувала його, що він не міг іти, навіть повільно повзти не зміг би, і єдина можливість зрушити з місця була — впасти вперед і підтягуватись на руках, але й тоді він не доповз би вчасно. До місця збору лишалося триста метрів, і крізь ляскіт пострілів він кілька разів почув, як майор Кренц вигукує його прізвище; та йому стало байдуже майже до всього: у нього болів живіт, дуже, дуже сильно болів живіт. Він тримався за загородку, голий зад мерз, у кишках знов і знов виникав той різкий біль, ніби там повільно нагромаджувалась вибухова речовинна, що мала б вирватися з неймовірною силою, але виривалась по крихті, й знов нагромаджувалася, й знов обіцяла остаточне звільнення від муки, але не давала майже ніякого наслідку...

Сльози текли по його обличчю; він уже не пам'ятав нічого, пов'язаного з цією війною, хоча довкола нього вибухали снаряди і він виразно чув, як фургон виїздить із села.

Навіть танки відступили на шлях і, стріляючи, вертались до міста; він чув усе, уявляв собі, виразно бачив в уяві, як оточують село. Але біль в животі був більший, ближчий, важливіший, він був страхітливий, і Грек думав про той біль, що не втихав, що паралізував його; несамовито ошкіреною процесією повз нього проходили всі лікарі до яких він у житті звертався зі своєю болючою хворобою, з його відворотним батьком на чолі вони оточували його, ці нездари, які ні разу не посміли відверто сказати йому, що його хвороба пояснюється просто постійним недоїданням у юності.

В яму з гноївкою влучив снаряд, на Грека вихлюпнулася хвиля, обливши його всього тією смердючою гноївкою; він відчув на губах її смак, заплакав ще гіркіше, та скоро помітив, що танки прямою наводкою обстрілюють подвір'я маєтку Снаряди пролітали на волосину від нього хурчали над ним — неймовірно тверді м'ячі що гнали в повітрі потужні хвилі. За спиною в нього бряжчало скло тріщало дерево, в будинку скрикнув жіночий голос, довкола свистіли грудки глини й уламки дерева. Він упав за загородкою гнойової ями і обережно застебнув штани. Хоч його кишки ще конвульсивно шарпав нестерпний біль, він повільно поповз униз крутою брукованою доріжкою — аби далі від будинку. Штани були застебнені. Але він уже не міг повзти, біль паралізував його, він застиг на місці — і на якусь мить перед ним закружляло все його життя: калейдоскоп невимовно одноманітних страждань і принижень. Та важливими й реальними йому здавалися тільки ті сльози, що рясно котилися по його обличчю в налиплу грязюку, яку він відчував на своїх губах: солому, гноївку, землю й сіно. Він іще плакав, коли снаряд перебив стовп, що підпирав дах стодоли, і велика дерев'яна споруда, заповнена паками пресованої соломи, поховала його під собою.