Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Коли вони спустились униз, каптенармус відпустив Файнгальсову руку й сам відчинив двері. Оттен сидів за столом і курив. На столі, за яким він сидів, чорніла випалена сигаретою пляма. Оттен читав газету.

— Нарешті,— сказав він і поклав газету.

Каптенармус глянув на Файнгальса, Файнгальс — на Оттена.

— Нічого не вдієш,— знизав плечима каптенармус,— я мушу віддати всіх людей, яким менше як сорок років, які не належать до штатного персоналу і вже скінчили лікування. Слово честі, я нічого не вдію. Вас забирають.

— Куди? — спитав Файнгальс.

— На фронтовий пересильний пункт, і то негайно,— відповів Оттен. І подав Файнгальсові папір з розпорядженням. Файнгальс перечитав його.

— Негайно,— сказав він.— Негайно... негайно ще ніколи нічого розумного не робилося.— Тримаючи папір у руці, він спитав: — Це так треба — щоб один супровідний папір на двох? Тобто спільний...

Каптенармус пильно подивився на нього.

— А що? Глядіть, не наробіть дурниць,— додав він тихо.

— Котра година? — спитав Файнгальс.

— Скоро сьома,— відповів Оттен. Він підвівся. Він уже підперезався ременем, а його ранець стояв на столі.

Каптенармус сів за стіл, витяг шухляду й глянув на Оттена.

— Мені начхати,— сказав він.— Коли вас відряджено, мені нема до вас діла.— І знизав плечима: — Про мене, можу виписати окремо на кожного.

— Я піду по свої речі,— сказав Файнгальс.

Побачивши нагорі Ілону, він зупинився в коридорі, дивлячись, як вона замикає двері, торсає за клямку й киває головою. Вона була в плащі й капелюшку, пакуночок із печивом тримала в руці. Плащ був зелений, каптурик коричневий, і йому впало в очі, що так їй ще більше личить, ніж у червонястій безрукавці. Вона була невисока, трохи повнувата, але, дивлячись на її обличчя, на лінію шиї, Файнгальс відчував щось таке, чого ще ні разу не відчув, коли дивився на жінку: він любив її, хотів нею володіти. Вона ще раз поторсала клямку, щоб пересвідчитися, чи двері замкнулись, і неквапно рушила коридором до сходів. Файнгальс напружено стежив за нею й помітив, що вона усміхнулася й водночас трохи злякалась, несподівано побачивши його перед собою.

— Ви ж казали, що почекаєте,— сказав він.

— Я забула, що мені неодмінно треба піти в одне місце. Я хотіла переказати вам, що за годину повернуся.

— Ви справді хотіли повернутись?

— Так,— відповіла вона, глянула на нього й усміхнулася.

— Я піду з вами,— сказав він.— Зачекайте мене. Одну хвилину.

— Вам не можна зі мною. Облиште.— Вона втомлено похитала головою.— Я ж повернусь, неодмінно.

— А куди ви йдете?

Вона промовчала, озирнулась довкола, але в коридорі нікого не було: час вечері, з кімнат долинав приглушений гомін. Тоді знову глянула на нього.

— В гетто,— пояснила,— мені треба з мамою в гетто.— І напружено втупилась у нього, але він тільки спитав:

— Що ви там робитимете?

— Сьогодні їх вивозять. Там є наші родичі. Ми хочемо дещо передати їм. І ваше печиво теж.— Вона показала йому пакуночок, що тримала в руці.— Ви ж не розсердитесь, що я віддаю ваш гостинець?

— Родичі...— промовив він, ухопивши її під руку.— Ну, ходімо.— Тримаючи її під руку, він рушив сходами вниз.— Ваші родичі — євреї? І мати?

Вона кивнула.

— І я... Всі ми.— І зупинилася.— Почекайте хвилиночку.— Вона випручала руку, вийняла з вази перед статуєю матері божої букет і старанно повибирала зів'ялі квітки.— Пообіцяйте мені, що вранці наллєте свіжої води. Завтра я не прийду. Мені треба в ту школу. Обіцяєте? А може, й квітки свіжі...

— Не можу я вам обіцяти. Я сьогодні ввечері їду. А то б...

— А то б ви зробили?

Він кивнув головою.

— Я зробив би все, аби порадувати вас.

— Тільки аби мене порадувати?— спитала вона.

Він усміхнувся:

— Не знаю... мабуть, зробив би й просто так, але сам би до цього нізащо не додумався. Зачекайте! — рішуче додав він.