Нічний адміністратор

— У кого це «в нас»1

— У мене і мого компаньйона з Австралії.

— Компаньйона чи компаньйонки?

— Компаньйона, і важить він вісімнадцять стоунів.

— Як там твоє сексуальне життя? Я завжди підозрювала, що ти можеш виявитися геєм. Але ж це не так, правда?

Колись вона часто звинувачувала його у гомосексуальній орієнтації, але, вочевидь, уже про це забула.

— Хай Бог милує, ні, — розсміявся Джонатан. — Як там Майлз?

— Достойно. Він дуже милий. Банкові операції і все таке. Наступного місяця має погасити моє перевищення кредиту, тому я зараз з ним чемно поводжуся.

Вона замовила теплий салат з качкою і мінеральну воду, а потім запалила сигарету.

— Чому ти полишив готельний бізнес? — запитала вона, видихаючи дим просто йому в обличчя. — Набридло?

— Захотілося чогось нового, — відповів він.

«Ми станемо дезертирами, — шепотіла капітанова донька, яку ще ніколи нікому не вдавалося приборкати, коли розпластувала своє бездоганне тіло над його тілом. — Якщо мені доведеться ще хоч раз їсти в армійській їдальні, я підірву цю кляту базу власними руками. Трахни мене, Джонатане. Зроби з мене жінку. Трахни мене і забери мене світ за очі, кудись, де я зможу дихати».

— Як твоє малярство? — спитав він, пригадуючи, як вони обоє боготворили її непересічний талант, як він принижувався, підносячи його до небес, як готував, прибирав, піклувався — усе для неї, і вірив, що завдяки його самозреченню вона малюватиме ще краще.

Вона пирхнула.

— Остання виставка була три роки тому. Продалося шість картин з тридцяти, і то всіх їх купили Майлзові друзі-багатії. Певно мені бракувало когось такого, як ти, щоб остаточно розклеїтись. Боже правий, оце ти мені поморочив голову. Що ти з біса від мене хотів? Я хотіла стати Ван Гогом, а ти, ти чого хотів? Крім того, щоб стати во-яком-Рембо?

«Тебе, — подумав він. — Я хотів тебе, але ти завжди була десь далеко». Він не зміг вимовити це вголос. Йому так захотілося послати подалі свої бездоганні манери. «Погані манери — це свобода», — часто повторювала вона. Трахати-ся — це погані манери. Але тепер її аргументи вже не мали жодного значення. Він прийшов, щоб попросити вибачення за майбутнє, а не за минуле.

— До речі, чому це ти попросив не розповідати Майлзу про нашу зустріч? — звинувачувально спитала вона.

На Джонатановому обличчі з’явилася стара добра нещира посмішка.

— Я не хотів, щоб він через нас засмутився.

На якусь магічну мить він побачив її, юну недосяжну полкову красуню, такою, як під час їхньої першої близькості: свіже, непокірне обличчя, розпаленіле від пристрасті, рот напіввідкритий, в очах злі іскорки. «Повернися, — кричав він у глибині душі. — Спробуймо знову».