Північний вітер

Я ухвалив іще одне рішення. Воно настільки складне, що в мене тремтять пальці, коли усвідомлюю, що маю його Вам повідомити просто зараз: я припиняю наше віртуальне спілкування. Еммі, я повинен забути Вас. Ви не можете бути моєю першою й останньою думкою щодня до кінця мого життя. Це ненормально. Ви «у шлюбі», у Вас є родина. Ви маєте завдання, власні виклики й обов’язки. Ви належите тому світу, в якому щасливі, що не раз дали мені чітко зрозуміти. (Складна суміш туги та віскі може перетворитися на картину нещастя, як у Вашому останньому листі, але вона зникне, щойно Ви прокинетеся вранці.) Я певен, що Ваш чоловік кохає Вас, як може кохати чоловік свою дружину після багатьох років спільного життя. Те, чого Вам бракує, — це маленька пригода поза шлюбом, трохи косметики на рутину, що втратила смак. На цьому ґрунтувалися наші стосунки, усе наше листування. Гадаю, воно створило більше сум’яття, ніж це Вам зараз потрібно.

А тепер про мене: Еммі, мені 36 років (що ж, тепер Ви дізналися про це). Я не маю наміру йти по життю з жінкою, яка може бути зі мною лише в електронній скриньці. Бостон подарує мені можливість почати все з початку. Я знову зможу познайомитися з жінкою старим дідівським способом: спершу я її побачу, потім почую її голос, тоді відчую її запах, а потім, можливо, поцілую. А потім колись, можливо, напишу їй листа. Зворотний шлях, що ми його з Вами пройшли, був і є надзвичайно хвилюючим, але він веде в нікуди. Я мушу знищити блокаду у своїй голові. Довгі місяці в кожній вродливій жінці, що зустрічалася мені на шляху, я бачив Еммі. Одначе жодна з них не могла з Вами зрівнятися, не могла з Вами конкурувати, справжню я тримав подалі від людського ока, вона була ізольована, прихована, існувала лише для мене — у моєму комп’ютері. Там вона забирала мене з роботи. Там чекала на мене після або замість сніданку. Там вона бажала мені солодких снів після довгого спільного вечора. Часто зоставалася до ранку зі мною у моїй кімнаті, у моєму ліжку, таємно ховалася під ковдрою зі мною. Проте завжди вона залишалася для мене недосяжною, неприступною. Ваш образ такий ніжний, такий крихкий, що не витримав би мого реального погляду й одразу розірвався б і розбився. Ця штучно створена Еммі видавалася такою філігранною, що розсипалася б, якби я її хоч раз торкнувся насправді. Вона була не більш як повітря між клавішами, якими я її щодня писав. Раз подути — і вона зникла. Так, Еммі, я так і зроблю: я закрию поштову скриньку, подую на клавіатуру, опущу екран ноутбука. Я прощаюся з Вами.