Північний вітер

«Лео, не змушуйте мене гортати сімейний альбом», — так якось написала Вам моя дружина. Попри її бажання, я мушу це зробити. Коли ми познайомилися, Еммі було 23 роки, я був її викладачем музики в музичній академії, на чотирнадцять років старший од неї, одружений, батько двох чудових діток. Автомобільна катастрофа перетворила мою родину на купу уламків, молодший хлопчик отримав значну психологічну травму, старша дівчинка — серйозні фізичні пошкодження, у мене тривалі проблеми зі здоров’ям через травми, а мати дітей, моя дружина Йоанна, загинула. Якби не піаніно, я б зламався. Але музика — то саме життя, і поки вона звучить, ніщо не вмирає навіки. Коли музикант грає, то живе спогадами так, наче ці події відбуваються із ним зараз. Саме це підняло мій дух. А ще були мої учні та учениці — я відволікся, займався ними, мав стимул і сенс жити. Потім у моєму житті з’явилася Емма. Ця жвава, енергійна, смілива, вродлива, молода жінка почала розбирати завали родинних уламків, не обіцяючи й не чекаючи нічого. Такі незвичайні люди з’являються у цьому світі, щоби боротися з тугою. Таких людей насправді мало. Я не знаю, чим я заслужив таку милість, але вона миттєво опинилася поруч. Дітям вона одразу сподобалась, а я закохався в неї, як юнак.

А вона? Ви, пане Ляйке, звісно ж, запитаєте себе: а Емма? Чи покохала вона так само, ця 23-річна студентка, майже сорокарічного героя сумного образу, якого тоді тримали лише клавіші й тони? На це питання я не можу відповісти ні Вам, ні собі. Чи було це лише зачудуванням моєю музикою (тоді я мав успіх, був відомим піаністом)? Чи було це жалем, співчуттям, бажанням допомогти, даром бути поруч у найважчу хвилину? Наскільки сильно я нагадував їй батька, якого вона втратила дуже рано? Наскільки вона полюбила гарненьку Фіону та малого Йонаса? Чи то була лише моя власна ейфорія, що знайшла віддзеркалення в її серці? Наскільки вона покохала в мені моє шалене до неї кохання, а не мене самого? Наскільки їй була приємна певність, що я не зраджу її з іншою жінкою, насолода моєю відданістю, сумнівів в якій не мала?

Повірте мені, пане Ляйке, я ніколи не наважився б наблизитися до неї, якби не відчув, що вона теж має до мене сильні почуття. Поза сумнівом, вона хотіла бути зі мною та дітьми, хотіла стати і стала важливою, потрібною частиною, серцем нашого світу. Два роки потому ми побралися. Відтоді минуло вісім років. (Пробачте, я зіпсував Вашу гру в хованки, відкрив одну з тисячі таємниць — «Еммі», яку Ви знаєте, 34 роки.) Щодня я знову й знову дивувався, коли бачив цю життєрадісну молоду красу поруч. Не минало і дня, щоб я не чекав із острахом, що це станеться, що з’явиться молодший — один з її численних прихильників. А тоді Емма мені скаже: «Бернарде, я закохалася в іншого. Що тепер буде з нами?» Такого не сталося, зате відбулося дещо набагато гірше. З’явилися Ви, пане Ляйке, тихий «зовнішній світ». Ілюзія кохання, почуття, що невпинно наростають, туга, невгамовна пристрасть, і все це спрямовується на єдину начебто реальну мету, найвищу мету — зустріч зустрічей, що постійно відкладається і ніколи не відбудеться, оскільки вона підірве розміреність земного щастя, довершене задоволення без кінцевої точки, без терміну давності, яке можна прожити лише у власній голові. Перед цим я безсилий.