![Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/8/4/7/shlyah-bogomola-imperator-poveni-romani-download.jpg)
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
— Але ж Корвон потім нам мститиме, — припустив він.
— Від нього можна відбитись, його можна вбити, а від Богомола не відіб’ємось і не втечемо.
— А якщо чаклуни знайдуть новий ключ?
— Брама знову відкриється лише через тисячу літ. Тоді про неї подбають волхви наступних часів.
Чоломир замислився.
— Ти, Волоше, пам’ятаю, казав, що чекаєш пришестя Богомола на Рахманний Великдень? — запитав він.
— Маємо випередити чаклунів, княже.
— Наскільки випередити?
— Рушимо до Громового хребта одразу після Стрітення[65].
Князь підвівся, не без зусилля випростав спину. Відтак підійшов до слюдяного віконця, крізь яке пробивалось світло.
— Десяти дюжин може й не вистачити, — примружив око Чоломир. — І воєвода на сей похід має бути не з простих.
Коли Пекич залишив терем, князь довго сидів розмірковуючи. Челядники лише заглядали до світлиці, бачили нахмареного волостелина й тихо відступали до нижніх покоїв. Уже проти ночі Чоломир закликав до себе Томирада. Той увійшов до світлиці розчервонілий, з холоду, у легкому кістяному панцирі, на пластинах якого сріблилась паморозь.
— Сідай, — кивнув князь на вкритий ліжниками ослін. — Буде до тебе тверда розмова.
— Слухаю, батьку.
— Ти мене не послухався, далі робиш по-своєму.
— Про що кажеш, батьку?
— Я все відаю, сине. Учора на полюванні ти змовлявся з Гораном.
— Ми завалили дика і…
— Не бреши князеві, потроше! — рикнув Чоломир. — За дурня мене маєш? Горан найняв провідника, мені це відомо. Він хоче послати до того городища, де ховається Доброслава. А ти обіцяв йому своїх джур.
— То обмова…
— Не бреши, не буди мого гніву. — Князь громовою хмарою навис над Томирадом. — Ви змовились проти княжої волі.
— Доброславу захопив чужинець.
— Це їй кара за втечу.
— Не треба було її на залізо вести.
— Пройшлась би, як інші. Он ті дівки, що по залізу бігали, вже до весіль готуються.
— Хтось готується, а хтось на Хорсовому вогні згорів.
— Вона б не згоріла.
— Не згоріла б? Правду кажеш? — не дивлячись на князя, криво всміхнувся княжич. — Вона ж туриця.
— Не віриш батькові?
— Не вірю. Це ти все придумав, щоби ми з Доброславою не побрались.
— Дурне кажеш, сине. Я не був проти.
— Був і є, — промовив Томирад твердо, наче відсторонюючи словом облудне марево. — Не хочеш родичатись з Гораном.
— Я випалював зло, — роздільно карбуючи кожне слово, мовив князь. — Навіть Жаринки не пожалів.
— Чому не пожалів? Пожалів… Вона ж на залізо не ставала. Вчасно вибігла з городища, і за нею чомусь не гнались. Відомо, чому. Ти її попередив. Ти ж її і сховав.
— Брехня.
— А де ж вона тоді?
— Маю вісті про неї від болотних людей. Жаринка загинула.
— Вона тобі вже набридла. Онде нову цибатку маєш. — Томирад вже не відводив очей, поглядом викликаючи батька на нові відвертості. — Чекаєш, коли тобі й про Доброславу таке звідомлять, як про Жаринку?
— Доброслава вже й так не наша. Вона тепер жона волхва-чужинця.
— То стане удовою.
— Плем’я її не прийме.
— Подивимось.
— Добре, сине, подивимось, — скупо кивнув Чоломир. — А поки що посидиш у порубі, щоби дурниць яких не наробив.
— За віщо? — схопився Томирад.
— За коромолу проти князя, — присудив волостелин Білого племені й зробив знак комусь за спиною княжича. — Прийміть!
До світлиці увійшли гридні, поклали руки на плечі Томирадові. Той не пручався. Коли в теремі відновилась тиша, Чоломир покликав челядника, розпорядився:
— Най до мене приведуть того провідника, що його найняв Горан.
Й потягнувся за братиною.
Бо зачув у нижніх покоях жіночий плач. Розмовляти з княгинею на тверезо Чоломир не хотів.
Тиша, що панувала в лісі, лякала Макарія більше за виття вовків та ревище буревію. В цій тиші таїлося щось для нього незрозуміле. Стежку, що вела до Відьминого дубу, він знав і зимовою, і літньою. На ній завжди були свіжі й численні звірині сліди. Але тепер сніг вкривав стежину незайманим покровом, ближче до дубу він побачив людські сліди. Численні глибокі ум’ятини від чобіт. Вони йшли з боку Білих каменів, а потім вертались. Макарій визначив, що вночі тут ходило не менше п'ятьох людей. З поганим передчуттям візантієць дістався до дубу. Підніматись до відьминої хижі на дубі не було потреби: мертве тіло відьми звисало з дірки, що правила за вхід до неї.
65
С т р і т е н н я — зимове язичницьке свято (перепадало на один з днів першого тижня лютого).