Вигнанець і навчена відьма
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-942-956-8
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Вигнанець і навчена відьма». Краткое содержание книги:
Чечель закашлявся — шматок став поперек горла.
— Я? Політичну агітацію? Я дуже далекий від політики, пане Додін!
— Розмови про сепаратизм — тема політична. Ви критикували державний лад Російської імперії, називали його неспроможним. Натякали на можливість відокремитись, жити у своїй державі за своїми законами. Махрове мазепинство, не інакше.
— Брехня. Наклеп. Нічого подібного я собі не дозволяв.
— Можливо, — легко погодився Додін. — Проте, враховуючи вашу особистість і певну репутацію, в це повірять. Уже повірили. Пощастило, що колеги з охоронного відділення трусяться за свої крісла. Дати листу офіційний хід — визнати, що під носом тривалий час розгулював прихований ворог. Ще й змову готував.
— Змову?
— Тісні контакти з Кругляком про те свідчать.
— Маячня.
— Тим не менше охоронне вирішило доручити мені місію провести з вами розмову. І переконати чимшвидше залишити Полтаву. Принаймні кілька місяців не мозолити нікому очі.
Чечель покрутив виделку, повозив нею по тарілці, колупаючи недоїдки.
— Даєте мені час до завтра?
— Звісно. Цікавить, хто автор листа?
— Є певний здогад.
Додін підсунув ближче третій аркуш, підписаний.
Платон ковзнув поглядом по прізвищу.
Ось і привід навідати перед від’їздом.
Цього разу не стримувався — тиснув на газ, гнав «даймлер» по вибоїнах.
За ним далі могли стежити, але від готелю філерів навздогін не пустили. Хоча, поміркувавши, Чечель дійшов думки: навряд бесіда з поліцмейстером давала час на маневри, тож напевне лишили в спокої. Тим більше він поспішав до особи, яка повідомить охранку про його візит, не встигне Платон виїхати з Василівки.
Містечко зустріло задухою — липнева спека впевнено вступала в права. Поруч із будинком земства бабралися в поросі горобці. На них ліниво гавкав кудлатий пес, не так від бажання прогнати, як від нудьги. Трохи далі дорогу перебігли перевальцем гуси.
Автомобіль розігнав усіх. Та щойно Чечель заглушив мотор, горобці й пес повернулися на свої місця. Платон стягнув краги, кинув на шоферське сидіння. Туди ж полетіли окуляри-«консерви». Ніхто тут не вкраде, не те добро.
Дундукевич був у себе в кабінеті. Рвучко підвівся з появою незваного гостя, навіщось виставив перед собою руки, мов відгороджуючись. Чечель щільно прикрив двері. Поки їхав — гнала злість. Зараз, побачивши перед собою переляканого сірого чиновника, відчув жаль та величезну втому.
— Прибув особисто висловити повагу й захват, — мовив він, наближаючись до широкого столу, накритого зеленим сукном. — Вам вдалося обкрутити мене найкраще з усіх.
— Забирайтеся! — вереснув Дундукевич. — Я гукатиму поліцію!
— Своїм листом до охоронного ви зробили навіть більше. Тому поліція — дрібно, Ільку Михайловичу. Поясните, чим моя персона вам раптом не догодила, чи дозволите самому?
— Не бажаю вас слухати!
— Доведеться. Хоча б тому, що я приїхав сюди, послухавши вас. І чомусь не замислився, хто саме міг давати Палажці Шимченко потрібні їй відомості про Олесю Соколовську. Сільська баба, тим більше — чужа тут, не мала звідки все те взяти. Зате земський начальник має доступ до всіх книг із потрібними записами. Дні, місяці, години народження. Дещо можна почути від земського лікаря, наприклад про годування груддю до певного віку. Ненав’язлива розмова з начальством — і все стане ясно. І не лише Соколовської стосується. Більше беріть: хто, крім земського, почує одним із перших про намір прокласти в повіті залізницю? А хто має в розпорядженні громадську нерухомість та земельні ділянки, котрі нікому приватно не належать? Господи, Ільку Михайловичу, тут, біля залізниці, за хабарі можна ще одну, власну, приватну збудувати! Назвати своїм іменем. Уявіть — залізниця Дундукевича!
— Не пащекуйте. Усе сказали?
— Лиш почав. — Платон наблизився ще більше, тепер їх розділяв стіл. — Навіть служачи в поліції, я не знайшов доказів, аби вважати вас спільником вашого благодійника Гракова. Вже оплакали його? А наклепали на мене охоронці, бо здогадалися, хто міг докласти руку до того, що з ним та Лавром сталося? Пане Дундукевич, у день загибелі ваш добрий приятель Кругляк примчав сюди. Він поспішав у Соколівку, до мене. Зробив відкриття — Булатний за хабар домігся змін у плані будівництва залізничної колії на свою користь. Панас Пилипович не розгадав, для того був надто емоційним, далеким від логічних міркувань, але відчув якусь змову. Коли ми познайомились, Кругляк не надавав жодного значення прожектам. Хіба тішився — ось як у губернії рухається прогрес. А потім дуже здивувався: як так! Ще вчора ніби колії планували класти близ Соколівки, і маєте — пересунули. Не просто ж так! Панасові Пилиповичу кортіло поділитися зі мною дивовижним відкриттям. Запитати, щоб воно могло б значити. Б’юся об заклад — він також поговорив про це з вами.
— Язик мій — ворог мій, — вирвалося в земського.
— Тому ви й зупинили Кругляка. Які слова знайшли — не важливо. Він написав мені записку, відправив із тутешньої пошти. Я отримав раніше, ніж треба, так склалося. Тим часом ви подбали про те, аби ваш товариш повернувся до Полтави. А самі повідомили Гракова про небезпеку. Чим міг зашкодити такий, як Кругляк? Розмовами про продажність чиновників? Хто їх слухає... Але раптом хтось та й почує. Підуть хвилі по воді, випливе якимось боком історія з відьмою. Граков програв, жертви принесені дарма. Та він дуже хотів, аби про Соколівку більше ніде не згадували всує. Почнуться балачки, рано чи пізно назвуть його прізвище. Та й ваше. — Платон натиснув кулаком на стіл. — Ви віддали Панаса Кругляка на заклання. І не кажіть, що нічого не знали. Вбивство нещасної Олесі позбавило ілюзій. До останнього мав щодо вас сумнів. Кляуза перекреслила.
Дундукевич обсмикнув поли форменого сурдута.
— По мою душу приїхали? Ви — прокурор, суд присяжних і кат в одній особі?
— Не готовий до такої місії. Хочу повернути оце.
Платон видобув із кишені конверт. Витрусив звідти купюри. Гроші посипалися на підлогу, Чечель наступив на банківський білет носаком.
— Звичайно, красиво й ефектно було б жбурнути все вам у морду, пане земський. Занадто театрально, не хочу. Без того багато тут театральщини. Ви брали у виставі, розіграній Граковим, непряму участь. Хоч свою роль зіграли на ять[47].
— Знову ви про якісь там ролі. Заспокойтеся вже.
— Не можу, не хочу й не буду, — процідив Чечель. — Ваша роль проста. Ви поширювали створену Граковим байку про капості навченої відьми в повіті. Ваш надміру цікавий товариш Панас Кругляк з доброї волі вирішив вам допомогти. Тут нагодився я. Усі причетні розуміють: випадково. Добрійший Панас Пилипович активно, наполегливо сватає вам мою персону, мої послуги. Він бажає добра всім. Чи можете ви відмовити? Звісно! Та коли повіт переживає серйозні труднощі, коли ви декларуєте наполегливий пошук виходу чи бодай пояснення, відшивати Платона Чечеля щонайменше не мудро. Аж тут приходить розуміння: а Платон Чечель — цінний свідок! Я вже не раз говорив, вам ще скажу: весь час, поки я був тут і намагався долучитися, уявляв себе глядачем. Став одним із тих, для кого розіграли виставу. І в разі чого визнаю: життя нещасної Олесі забрав котрийсь із дрімучих, наляканих, забобонних місцевих жителів. Кому цікаві мої визнання? Та хоч родичам загиблої! Вислухають мене, сторонню неупереджену людину, і домовитися вийде швидше. Лизавета Степанівна сама не захоче мати нічого спільного із Середньовіччям — а саме як у Середньовіччі, поводилася шахрайка Шимчиха. — Він розкидав купюри носаком по підлозі, декілька копнув під стіл. — Ви набагато гірший, ніж навіть можна собі уявити, пане Дундукевич. Ви заради власної вигоди схвалили план, який дозволив виставити керований вами повіт, людей, за яких ви відповідаєте, недалеким забобонним бидлом. На початку двадцятого століття, у час технічного прогресу, коли письменність та загалом освіта матимуть чільну позицію.
47
Ять (Ѣ) — найскладніша для використання літера в дореволюційному правописі Російської імперії. Нею користувалися, зокрема, на українських територіях, котрі входили до складу Росії. Вжитий вираз перегукувався зі сталим «знати/робити/виглядати на п’ять». Тобто досягнути складної мети на «відмінно», здолавши всі труднощі.