Вигнанець і навчена відьма

олодне дощове літо остаточно попрощалося за три дні.

Тепер вечори стали теплими, ночі — задушними. Полтавці, ще тиждень тому незадоволені незвичною для липня погодою, тепер бурчали: уночі спати неможливо, доводиться відчиняти вікна, запускати комарів. Погода ніколи не могла догодити всім.

Але лісок на Монастирській горі тішив свіжістю. З різних боків його розтинали артерії тонких струмків, їхній дзюркіт заспокоював, а вода наповнювала повітря свіжістю й приємною прохолодою. Хоча підрядник Граков чувся незатишно, на що одразу поскаржився Чечелю.

— Ви справді не могли знайти для нашої зустрічі інше місце? Затишніше.

— Здається, тут досить затишно. Ставки під тихими вербами...

— Ніколи б не розгледів у вас романтика. Тут вогко. А в мене суглоби болять. Кілька останніх років лікуюся грязями. І все одно... — Граков повів плечем, скривився. — Та ви не були б собою, Платоне Яковичу, аби не влаштували нашу зустріч у такій потаємній обстановці. Лишається зрозуміти мету.

Чечель запросив не особисто. Передав листа в контору через свого приятеля Лавра Сулиму. Не здивувався, побачивши його на передку Гракового екіпажа. Хазяїн напевне взяв би з собою довірену особу. Коляска під’їхала до лісистої місцевості з того боку, звідки на гору вела широка стежка, — люди облюбували гору як місце прогулянок, то тут, то там на пагорбах уже ставили лавки й навіть альтанки. Освоюючись на місцевості, Чечель встиг зігнати з намоленого місця молоду парочку, котра старанно уникала свідків своїх амурних ігрищ.

Лавро лишився біля коляски, Граков пристав на Платонову пропозицію прогулятися. Вони заглибилися, теревенячи по дорозі ні про що, і нарешті вийшли на невеличку галявину. З одного боку — густий зелений верболіз, із другого — став, у гладенькій воді якого відбивався місячний серпик.

— Ще трохи, і я подумаю — ви заманюєте мене, аби вбити й прикопати, — мовив Граков, роззирнувшись довкола.

— Хіба я схожий на вбивцю? Насправді, Павле Павловичу, я тепер перестраховуюся. Знаєте приказку про налякану ворону, котра кущів боїться? Отож. Підозрюю, вам самому не хочеться, аби вас, шановану в Полтаві людину, випадково побачили в компанії сумнівної особи.

— Годі вам, Платоне Яковичу, — поблажливо реготнув підрядник. — Не набивайте собі ціну. Нікого в Полтаві не цікавить, з ким я проводжу час.

— Тим не менше конспіруюся. Пробачте мені набуту роками звичку. Спершу поліцейська робота й потреба не афішувати контакти. Тепер от життя в статусі неблагонадійної персони.

— Я все розумію. Вже навіть цікаво. Слухаю вас. Сподіваюсь, чимось та й зацікавите.

Чечель зняв капелюха. Провів долонею по жорсткому йоржику — волосся відростало.

— Гаразд, ви праві. До справ. — Капелюх повернувся на голову. — Павле Павловичу, ви не просили, але натякнули: можу звертатися до вас у разі потреби. Якщо матиму певні труднощі чи не обійдуся без допомоги. Не забули?

— Не пригадую, — чесно зізнався Граков. — Утім, нічого не маю проти, аби допомогти вам. Якщо, звісно, це в моїх силах.

— Не лише в силах. У ваших інтересах.

— Цікаво. Ви знаєте про мої інтереси?

— Проти власної волі, та все ж утаємничений у справи, пов’язані з маєтком Соколовських. Пані Лизавета Щетініна, єдина спадкоємиця, готова продати його після того, як знайдуть і покарають убивцю її молодшої сестри Олесі.

— Здається, там усе скінчилося. Газети щось писали, небагато. Хіба вбивця не потонув у болоті?

— У болоті потонув злочинець, який труїв худобу в економії Недільського. Він був спільником убивці. Його давнім другом, ще й вдячним по життю. Наклав на себе руки в мене на очах, аби тільки не мати спокуси виказати, зрадити товариша.

Граков байдуже знизав плечима.

— Поліцейське слідство ніби іншої думки. Охоче послухаю вас на дозвіллі, Платоне Яковичу. Та загалом маєток Соколовських мене вже не цікавить. І якщо ви зараз хочете почати торги за дорученням пані Щетініної, не гайте час.

— Тобто ви виходите з гри?

— Так. Нехай пан Булатний тішиться. До речі, можете йти з цим до нього. Данило Іванович не пошкодує комісійних.

— І вам уже не потрібна дача в Соколівці? Надибали інше підходяще для відпочинку місце?

— Пане Чечель, розмова заходить на дивне коло. Пощо вам перейматися моєю дачею? — Усе це починало дратувати Гракова.

— Шкода. — У Платоновому голосі чувся смуток. — Шкода, дуже шкода. Я мав надію допомогти вам, аби ви навзаєм допомогли мені.

— Не бачу перешкод і взаємного зв’язку. Ми ніби домовилися: на мою допомогу можете розраховувати без того, аби придатися чимось мені. Повторюся лише: якщо в моїх силах.

— Лизавета Степанівна ангажувала мене провести власне слідство. Пані Щетініна не надто вірить поліції.

— Чомусь це мене не дивує. Маю на увазі, залучення до справи вас. Поліції в наш час мало хто вірить. Яка моя роль?