Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
Мене зустріли внизу приміщення «МГБ», ми піднялися на четвертий поверх, зайшли в офіс. Там зайшли ще в один кабінет — невелика конференц-зала. Мені сказали: «Садись», я сіла на стільчик за стіл. Занесли ручку, папірці формату А4 принесли, два чи три, вдарили відразу в голову й сказали: «Пиши».
Судячи з того, що мене вдарили, це був натяк, що вони в курсі, що я якимось чином зв’язана з моїм напарником.
Ось це одне: «Пиши» — це така психологічна гра, «взяти на понт». Те, що вони знають, — це одне, а те що я можу написати, — це інше. Тобто я можу написати те, що вони ще не знають. Тому й була сказана фраза: «Пиши». А що «пиши» — ось здогадайся і пиши. Припускала, що вони сказали це в надії, що я більше напишу, ніж їм відомо, або, щоб перевірити, наскільки я напишу те, що вони знають, або що приховаю. Я ж не знала, що конкретно їм відомо, що міг сказати мій напарник, який був у них вже дві доби.
Але я розуміла, що відкрутитися вже не вийде, все серйозно. По-перше, він заарештований вже дві доби. По-друге, мені щойно дали зрозуміти, ударом в голову, що теж все серйозно, і вже не буде ввічливої розмови. Почала писати, що писала, фотографувала, викладала в інтернеті в групах те, що бачила, мовляв, побачила танк — написала про це, побачила БТР — написала, про обстріли, що чула. Якось так коротко. Про те, що на якісь точки їздила, щось контролювала, щось фіксувала — не писала.
Я розуміла, що мій напарник не зможе промовчати, бо в тих умовах це було неможливо, відповідно, якусь інформацію він їм сказав. Зовсім дурочку я з себе не могла корчити, не було можливості.
Зайшли, прочитали цей папірець, вийшли. Через 5—10 хвилин повернулися. Я думала, щось скажуть, чи кудись підемо, встала з-за столу. І в цей момент мене вдарили кілька разів у щелепу. Мені ніс розбили, кров пішла. Я сіла, і зайшов психолог. Він сказав: «Здравствуйте, я психолог. Вытритесь, не расстраивайтесь. Перестаньте, вы на эмоциях. Вытретесь». Ще разів 25 дав мені серветку, щоб я кров витерла. Мене, звісно, почало трясти. Одна справа, коли ти ситуацію в голові прокручуєш, припускаєш, гіпотетично розглядаєш — це теорія, а інша, коли вона відбувається насправді. Тебе починає трясти, і ти розумієш, що в повній ж*пі, все — приїхала.
Цей «психолог» сидів, заспокоював мене, казав: «Успокойтесь, лучше расскажите, лучше напишите. Они все равно все узнают, зачем оно вам надо, чтобы вас вот так били».
Ось так він посидів, побубнів мені ось це: «Лучше расскажите, лучше напишите» й вийшов. Знову принесли папір і ручку. Я знову написала те саме. Якісь нюанси доповнила. Знову намагалася до останнього щось приховати, що знала. А раптом вони ще не знають про це.
Знову прийшли, прочитали. Потім кудись вийшли з цими папірцями. Довго їх не було, хвилин 30. Прийшли, сказали: «Вставай». Ми вийшли з цього конференц-залу в офіс. Вони дістали чорний пакет «БМВ», сказали: «Одевай на голову». Повели мене вже з пакетом з «МГБ». Спустилися ми на парковку, посадили в машину й повезли на «Ізоляцію».
Близько п’ятої години вечора мене привезли на «Ізоляцію», одразу спустили в підвал. Так, як і була в чорному пакеті, так і спустили. Зав’язали руки, ноги. На мені були джинси, кофта, шкарпетки. Одну шкарпетку зняли, облили ногу водою. Я не могла зрозуміти, що вони роблять, бо у мене був пакет на голові. Відчула, що мені зав’язують руки й ноги. Думала, мене вбиватимуть. До облитої ноги підключили дроти й катували струмом.
У підвалі питання ставила одна людина, і вони вже зводилися не до того, чим я займалася — це їх вже не цікавило, а до того, щоб я назвала на кого працювала, імена, звання, чи є в Донецьку ще люди, які цим займаються, хто ці люди...
Цілий вечір мене катували, а ближче до ночі підняли в кімнату — «стакан». У підвалі «стакан» — це зовсім вузенька кімната, в якій можна або стояти, або присісти так, що упиратимешся колінами в стінку. А нагорі «стакан» — це колишня душова 1,5 метри на 2,5 — вся в кахлі, холодна й вузька. Ось в цей мене й відвели. Три доби я там пробула. Перші дві доби не спала через нерви.
Після цього струму організм, серце, нерви, думки починає колотити. Ти не знаєш, що далі буде. У голові купа думок, взагалі не знаєш, що до чого. Вони побачили, що я не сплю, прийшли, накричали, щоб я спала. А я не могла лягти на той матрац. Він весь у застиглій крові, у сечі, ще в чомусь. Людей після тортур кидали сюди, і вони на цьому матраці лежали. Ще був стілець у цьому «стакані». Я на цьому стільці дві доби крутилася-вертілася. Потім вони сказали, якщо я не ляжу, то мене поб’ють.
Мені все-таки довелося лягти на цей матрац. Я полежала, здається, задрімала хвилин на 15—20. Потім підскочила, а він знову прибігає, — там же камера, вони спостерігають, — каже: «Да что ж ты не можешь спать лечь, ляг и спи!» Знову накричали на мене, щоб я спала.