Вінні-Пух

— Ну що ж, — сказав Кролик після тривалої мовчанки, під час якої він, очевидно, сподівався, що йому подякують за приємну прогулянку.— Треба однак кудись рушати, бо тут ми нічого не висидимо... В якому напрямку підемо тепер?

— А що, як ми... — неквапливо почав Пух,— що, як ми, коли оця Яма зникне з очей, спробуємо її розшукати знову?

— Який у цьому сенс? — спитав Кролик.

— Та бач,— сказав Пух,— ми оце досі шукаємо Дім і не знаходимо його. От я й подумав, що коли ми шукатимемо цю Яму, ми її обов'язково не знайдемо, і тоді ми, напевне, знайдемо те, чого ми нібито не шукаємо, а воно буде саме те, що ми насправді шукаємо.

— Не бачу в цьому ніякого глузду,— сказав Кролик.

— Це правда,— сказав Пух скромно,— глузду тут немає. Але коли я починав говорити, він збирався тут бути. Мабуть, із ним щось трапилося по дорозі.

— Якщо я піду геть від цієї ями, а тоді до неї вернуся, то, звісно, я її знайду,— сказав Кролик.

— А я подумав, що, мабуть, ти її не знайдеш,— сказав Пух.— Чомусь мені так здалося.

— Спробуй,— несподівано озвався Паць,— а ми тебе тут почекаємо.

Кролик зареготав, щоб показати, який Паць дурненький, і ступив у туман. Відійшовши на сто кроків, він обкрутився і пішов назад...

І після того, як Пух із Пацем прождали його двадцять хвилин, Пух виліз із Ями.

— Цього я й чекав,— сказав Пух.— А тепер, Пацю, ходімо додому.

— Пуше! — вигукнув Паць і затремтів від хвилювання.— Хіба ти знаєш дорогу?

— Ні,— сказав Пух.— Але в моєму буфеті стоять дванадцять горщиків із медом, і вони вже давно кличуть мене. Досі я не міг їх добре розчути, бо Кролик без упину торохтів, але якщо всі, окрім дванадцяти горщиків, мовчатимуть, то я напевне дізнаюся, звідкіля вони мене кличуть. Отак-то, Пацику. Ходімо!