Непрохані гості
- Автор: Головачёв Василий
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Переводчик: Борис Петрович Рогоза
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Непрохані гості». Краткое содержание книги:
Шахов похмуро посміхнувся.
— Ви невиправні, вибачте. Веселого тут, звичайно, мало. Контакт з Демоном може погано скінчитися, якщо він навіть “божевільний робот”, який пролежав забутим чи законсервованим стільки літ, у що я не вірю. Ви маєте рацію в тому, що ми не знаємо можливостей розуму, обличчя якого навіть уявити неможливо. Мене насторожило, що ви так легко розмірковуєте про це. Уявіть, що Демон насправді “робот”, і цей ваш Зо Лі може будь-як керувати ним. Новий Аладдін! Яке зло він скоїть завтра? Сьогодні? За годину? З Америки Демон ішов через Атлантику досить мирно, океан не заселений так, як материки. Але в Європі десятки заводів, енергостанцій, таймфагів, міст і селищ! Вибух одного таймфагу, що працює на далекий космос, рознесе, розметає півматерика на шматки! Ви уявляєте наслідки такого “контакту”?!
Ромашин мовчав, постукуючи по столі щиколотками. Я боровся з болем у потилиці й думав про те, що Демон — моя остання справа на посаді начальника відділу безпеки. Остання справа…
— Ми готові дати “Шторм” по сектору, — мовив нарешті директор УАРС. — У будь-яку хвилину. Але за існуючих обставин він буде неефективний і викличе паніку в районах його, застосування.
— Боюсь, “Шторм” по сектору — слабкий захід, — похитав головою Шахов. — Необхідна тривога по всьому Управлінню.
— Рано, — вперто сказав Ромашин.
— Не було б пізно. Завтра я скличу екстрену нараду консультативної комісії Ради безпеки з цього питання. Будьте готові доповісти про вжиті заходи.
Ромашин кивнув.
— Я можу йти? — запитав я. Усі троє поглянули на мене.
— До побачення, — сказав Шахов.
У кабінеті я знову прийняв вітальгін і став чекати на дзвінок Гната. А за кілька хвилин подзвонив Гриффітс.
— Ти сам?
— Сам, — буркнув я. — Ближче до справи. Щось скоїлося? Останнім часом ти дзвониш і сповіщаєш мені лише погані новини.
— Так, ти маєш рацію, скоїлося. Хтось проник у підземелля лабораторії і викрав із “Сейфа” усю вцілілу документацію, як розшифровану, так і неопрацьовану.
Мені стало жарко, голова заболіла дужче.
— Стривай, стривай, там же наші пости, вони ж можуть не пропустити…
Гриффітс гармошкою зіжмакав лоб.
— Не знаю, твій інспектор зараз розбирається в цьому докладно. Документи зникли, крім тих, що ми встигли забрати в “Аїд”. Я там був буквально за годину до викрадення, експерти саме встигли розшифрувати ще один документ, де сказано, що Демон реагує на біополе, людські емоції, причому негативні — реакція руйнування, на позитивні — реакція творення чи щось у цьому плані. Коротше, у нього дві програми. Це все, що я запам’ятав.
Я обхопив руками голову, говорити було важко, боявся знепритомніти.
— Чому ви не забрали контейнер у свої лабораторії?
— Тому що він не транспортабельний, касети записів і паперові документи розсипаються від будь-якого струсу. Ну все, до зв’язку, з Ромашиним розмовляй сам.
Гриффітс відключив канал. Я залишився сидіти з відчуттям своєї повної непридатності до роботи.
ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ
Гнат відпустив мене.
Я спустився на п’ятий горизонт центру і, поки простував до залу таймфагу, думав про те, Що кинув тренуватися з тайбо, то коли б і справді не вийти з форми; що завтра всі мої — Фузі, в тому числі й Олена, братимуть участь У традиційних гонках на вітроходах у Каракумах, а чи потраплю на гонки я, одному Демону відомо; що у вівторок на іподромі у Челтнемі розігрується щорічний Челтнемський золотий кубок, і не хотілось би порушувати сімейну традицію — ми щороку з батьком відвідуємо скачки; що я обіцяв Олені піти з нею на емоціомузичний ансамбль “Вулкан”, а у Владика вистачить нахабства піти замість мене… Вертілися в голові ще якісь думки, але ці були найголовнішими.
Таймфаг переніс мене з-під Брянська в Рязань. Влізаючи до кабіни циркуляра, я оглянувся. Станція таймфагу світилася в темряві брилою голубувато-бірюзового скла. Доріжки довкіл неї були пустельні, поодинокі ліхтарі не порушували чарівності ночі. На півночі, в бік парку Перемоги, сягали неба вежі блідого сяяння — до цього дня я їх не помічав — і тонкі світляні шаблі орбітальних ліфтів. Раптом згадалися слова Гната про “виняткову малолюдність” Землі. Раніше я якось не замислювався над цим, а тут подумав, що Гнат має рацію. В житті Землі, як нічному, так і денному, немає метушливості й напруження. Чи не тому зникли багатотисячні гуляючі юрми на вулицях міст, так добре знайомі мені ще з шкільного курсу історії?
Вдома мене зустріла Деніз, на “привіт від Гната” тільки плечем повела і мовчки стала дивитися на моє обличчя. Чорт би забрав цей синець і незручні сидіння в швидкольотах!