Непрохані гості
- Автор: Головачёв Василий
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Переводчик: Борис Петрович Рогоза
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Непрохані гості». Краткое содержание книги:
— Стій! — тихо сказав я, ще не впевнений у правильності рішення.
— Стоп по вертикалі! — передав наказ пілотам Корж.
Крейсер повис на межі голубої безодні атмосфери: двісті кілометрів до земної тверді і безкінечність од неї.
— Висаджуй екіпажі на модулі. Командир крейсера глянув на мене, потім на Лапарру.
— Під нами Земля, — сказав я, — Розумієш, Гришо? Не можна допустити, щоб Демона увімкнули чужі!
Лапарра і Корж дивилися тепер на мене обидва, але по-різному: в очах Яна не було запитання, він усе зрозумів.
— Ми увімкнемо Джина самі, - сказав я скоріше для себе, ніж для інших. — Нехай вони недобрі, злі, хоч байдужість — найгірше зі всього, що тільки можна зустріти. І все ж у мене є надія — не так уже вони байдужі, інакше не здійснили б спроби відновити зруйнований Демоном Торжок. Нехай вони чужі й не відають, що коять, але ж ми — люди! Шанс невеликий, тому висаджуй екіпаж, ми впораємося втрьох.
— А потім?
— Потім знайдемо “око” Демона, розженемося, увімкнемо посилювачі емоцій і — по Демону! Ти вмієш ненавидіти?
— Не знаю, — засумнівався Корж, — не пробував.
— Зможеш! — упевнено сказав Лапарра, — Згадай загиблих! І якщо не ми, то хто ж? Знаєш, — звернувся він до мене, — дивне відчуття-у мене зовсім не болить голова!
Ми висадили екіпаж крейсера — двадцять сім осіб, відшукали в надрах вантажного відсіку привезену Лапаррою біоапаратуру, перенесли посилювачі емоцій у рубку, підключили, начепили на себе емкани, випили по ковтку УсилиРа — все це в лихоманковому поспіху, майже рефлекторно, не думаючи.
Лапарра зайняв місце бортінженера, я — інженера захисту, Корж сів у крісло пілота і націлив крейсер на анігіляційне вогнище, запалене непроханими гостями в небезпечній близькості від Землі.
Щось гукали Первицький, Інджич, Калашников… Батько сказав лише одне слово: “Синку!” — і замовк, і я був вдячний йому за все, що він не сказав.
Гришо Корж, я майже не знаю тебе, бо ми познайомилися вранці, але мені приємно, що ти пішов зі мною мовчки, усвідомлюючи, на що ідеш. Яну я також був вдячний, але інакше: скоріш я здивувався б, якби його не було поруч.
Ми вийшли точно над пекельним вогнищем. Демон перебував у його центрі, байдужий до всього, що відбувалося навколо.
— На абордаж! — закричав раптом Корж з веселою злістю, стискуючи мою руку до болю. — В ТФ-режимі! Вперед, джентльмени! Ух, який я лютий! Три чоловіки в крейсері спас-флоту на сундук мертвяка! Йо-хо-хо!
Це було не те, що вимагалося, але вчитися ненавидіти було вже ніколи..
Унизу в золотому мареві раптом виникла чорна діра — мовби з пекла визирнув диявол! “Око” Демона!
“Таран, — подумав я, — ось як це називається. — Таран, а не абордаж!”
Я згадав, як люди, мої далекі пращури, у сорок першому році двадцятого століття йшли на своїх недосконалих машинах на таран, ризикуючи життям, свідомо, в ім’я врятування інших, заради життя на Землі. Вони змогли це зробити ціною власного життя. Чи зможеш ти, Гнате Ромашин? Чи зумієш ти любити і ненавидіти, радіти і страждати?..
Невже Демон — мій фатум, доля?
Ну, тримайтеся, демони!
Короткий шлях у падаючих зірок…